У дисертаційній роботі вирішено наукове завдання вивчення соціокультурних наслідків диференціації у середній освіті, досягнута дослідницька мета соціологічної концептуалізації соціокультурних аспектів диференціації середньої освіти та її впливу на формування ціннісних диспозицій школярів, так й ефективність їх навчання. Для досягнення даної мети уточнено теоретичні засади соціологічного аналізу диференціації освіти і визначено головні поняття дослідження. Зазначено, що протиріччя викликані зростаючою в суспільстві диференціацією, можуть бути зменшені визначеною системою освіти, або можуть бути продовжені на систему освіти за рахунок створення особливих навчальних закладів. Соціальна ієрархія повинна бути обумовлена визнанням особистих розбіжностей, що, натомість, втілюються в нерівному статусі і престижі як критерії нерівності індивідів усередині соціальної групи. Освіта має бути засобом побудови нового суспільства та всебічно розвинутої особистості. У взаємодії суспільства та освіти діє дві тенденції. Перша полягає в тому, що освіта знижує значення соціального походження, має вплив, який соціально нівелює. Інша тенденція відбиває в освіті систему соціальної нерівності. На переконання автора, ці тенденції існують одночасно, але діють непрямим чином, не автоматично, а статистично вірогідно. На одні фактори більше впливає одна тенденція, а на інші – друга. Тобто взаємозв’язок освіти та суспільства має складний, нелінійний характер. Доведено, що диференціація освіти сприяє формуванню відповідних цінностей освіти, задоволенню освітніх потреб різних груп населення. Здійснена емпірична конкретизація теоретичних положень щодо соціокультурних процесів у сфері освіти, впливу освіти на цілісний, гармонійний розвиток соціального суб'єкта, на його готовність включитися в ті види діяльності, що є соціально значущими. Обґрунтовано, що освіта є соціальним інститутом, що має як загальні так і специфічні функції. Структура функцій освіти має тримірний вигляд та поділяється на напрямки, кожний з котрих містить змістовні функції, які у свою чергу поділяються на відкриту та латентну складову. Дослідження показало, що проблема нерівності є однією з головних в соціології освіти. Нерівність має системний характер, охоплює всі складові освіти як соціального інституту. Освіта є фактором культурного розвитку особистості з урахуванням здібностей людини. Якщо нерівність ґрунтується на нерівності здібностей, талантів і зусиль індивіда, вона є справедливою. Емпірично доведено, що сучасна українська школа сприяє змішаній, двоїстій диференціації, поєднуючи формування культурних відмінностей, заснованих як на соціальній приналежності, так і на індивідуальних здібностях, і яке полягає в необхідності подальшого впровадження освітніх технологій диференціації з урахуванням соціокультурних чинників та наслідків. За підсумками роботи можна стверджувати, що численні функції освіти реалізуються не однаково в системі освіти. Через це виникає явище соціальної та соціокультурної диференціації, яке полягає у існуванні різниці в реалізації функцій освіти різними освітніми закладами. Визначено, що трансформація сучасного українського суспільства викликала такий тип відносин між школою і соціумом, при якому школа змушена виробляти соціокультурні розбіжності між своїми учнями залежно від їхньої соціальної приналежності, культурного рівня їхньої соціальної групи. Всередині школи виникає зумовленість відтворення заданого культурного рівня, що зменшує можливості соціокультурного зростання і розвитку учня із-за встановлених “планок”, властивих будь-якій соціальній групі. Розглянуто, що незважаючи на існуючу соціальну нерівність, школа повинна надавати шанси вирівнювання можливостей, служити фактором соціокультурного росту і каналом висхідної мобільності. Відмічається дві точки зору на розуміння демократії в освіті: радикальна, котра розглядає освіту як загальнодоступну, що має на увазі недиференційований прийом дітей у школу і надання усім без винятку якісної освіти. Інша точка зору – ліберальна: передбачає вибір найбільш відповідних індивідові форм, методів і якостей освіти; фактично, це означає диференційований підхід, однак, залежно від індивідуальних особливостей учня. Якщо вибудовувати систему освіти відповідно до першої точки зору, то це забезпечує вихід на доступну освіту, але не завжди якісну; якщо ж іти по другому шляху, то – освіта, якісна, однак доступ до неї обмежений. Визначено, що функціонування загальноосвітніх шкіл в умовах соціальної транзиції підпадає під значний тиск з боку зовнішніх обставин: нечіткості базових цінностей, соціальної структури, відриву в рівні життя різних соціальних груп. В цих умовах школа, здійснюючи функцію культурної інтеграції, поступово орієнтується на диференційований підхід до учнів залежно від того, яку соціальну економічну групу суспільства вони представляють. При цьому можна зафіксувати елементи, у яких зберігається стійкість інтегруючого впливу школи, і ті з них, в яких присутнє закріплення культурної диференціації соціальних прошарків. Інтегруючий вплив школи, заданий освітніми стандартами і соціально-економічним середовищем, визначає домінуючі перспективи для основної більшості випускників шкіл. Він реалізується приблизно в однакових установках випускників на продовження освіти у вузах, незалежно від типу освітнього закладу (гімназія, ліцей, загальноосвітня школа, навчально-реабілітаційний центр). Переважна більшість учнів шкіл, незалежно від типу освітнього закладу орієнтована на соціальний тип особистості, який є нормативним зразком. Поряд з цим, можна виявити і позиції, за якими відбувається культурна диференціація учнів. Вона полягає насамперед у тому, що представники заможних прошарків, які мають також і великий культурний капітал, орієнтовані на елітні школи із давніми традиціями якісної освіти. Тому поступово відбувається диференціація шкіл за якістю освіти, яка закріплюється в офіційному статусі школи. Встановлено соціокультурні риси учнів реабілітаційних шкіл та прояви нерівності в них, які полягають у тому, що реабілітаційні школи поєднують в собі риси елітної і звичайної шкіл. В учнів реабілітаційної школи поєднуються якості елітних і звичайних школярів. Несприятливий стан здоров’я є сильним вирівнюючим фактором. Зосередженість на здоров’ї змінює життєві цілі і цінності. Здоров’я виходить на перший план, навчання відступає на другий, посилюються проблеми самотності. Хворі діти мають менше свободи у виборі свого життєвого шляху. У соціальному оточенні учнів реабілітаційної школи значно більше, ніж в інших школах тих, хто проявляє турботу, чуйність. За потенціалом реабілітаційна школа наближається до елітної школи, але реалізовуються можливості дітей навіть менше, ніж у звичайній. За підсумками роботи доведена необхідність здійснення реабілітаційної функції соціальним інститутом освіти та обґрунтовано її зміст, який полягає у подоланні соціальної нерівності за критерієм стану здоров’я. |
