Анотація до роботи:

Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.03 – цивільне право та цивільний процес; сімейне право; міжнародне приватне право. – Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, Київ, 2007.

Дисертація присвячена комплексному теоретичному аналізу правового регулювання договірних відносин, повязаних з набуттям фізичними особами права спільної власності на майно. У роботі з’ясовано сутність права спільної власності в контексті сучасного цивільного та сімейного законодавства, досліджено підстави її виникнення.

Здійснено відмежування спільної власності (багатосуб’єктної власності) від власності юридичної особи, створеної за рахунок майна декількох осіб (односуб’єктна власність). Встановлено, що відмінними ознаками права спільної власності, що відрізняють його від власності юридичної особи, є: 1) спільне майно, 2) множинність суб’єктів права власності на майно. При організації юридичної особи засновники передають право власності як внесок іншому створюваному ними суб’єкту – юридичній особі, а отже права спільної власності на майно створеної юридичної особи в них не виникає, проте виникають корпоративні права, які за своєю сутністю не є правом власності.

Проведено дослідження місця та ролі цивільно-правового договору серед підстав виникнення права спільної власності фізичних осіб, аналізуються також умови дійсності договорів за участю у них фізичних осіб. Визначено момент виникнення права спільної власності у фіичних осіб – набувачів майна за договором та охарактеризовано правові механізми повернення майна при визнанні договору недійсним, розірванні договору та визнанні договору неукладеним.

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні відносин набуття фізичними особами права спільної власності за договорами. Отримані результати у своїй сукупності розглядаються як нові науково обґрунтовані положення та висновки щодо місця цивільно-правового договору серед підстав виникнення у фізичних осіб права спільної власності на майно.

На підставі проведених досліджень чинного законодавства, судової практики та літературних джерел дисертантом сформульовано ряд конкретних пропозицій щодо удосконалення деяких норм Цивільного та Сімейного кодексів України та виправлення суперечностей між ними. Зокрема:

встановлено, що ЦК України (ст. 332 ЦК) залишає поза увагою випадки, коли частина речі виготовляється зі свого матеріалу, а частина – з чужого. Тому, для забезпечення стабільності цивільного обігу та для вирішення питання про долю переробленої речі запропоновано удосконалити ст. 332 ЦК України частиною 6 такого змісту: «У випадках, коли особа здійснила переробку частково зі свого, а частково з чужого матеріалу, вона набуває право власності на новостворену річ лише тоді, коли вартість переробки і наданого нею матеріалу істотно перевищує вартість чужого матеріалу. У цьому разі особа, яка здійснила переробку, зобов’язана відшкодувати власникові використаних в процесі переробки матеріалів їх вартість»;

розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до Цивільного кодексу України. Однак законодавець, посилаючись у ч. 2 ст. 68 СК України на Цивільний кодекс України, не вказує конкретних статтей, в результаті чого залишає невирішеним питання, якими саме статтями слід керуватись учасникам спільної власності при здійсненні правомочностей щодо розпорядження майном. Тому, щоб зняти цю суперечність, обґрунтовано пропозицію ч. 2 ст. 68 СК України сформулювати наступним чином: «Розпорядження майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до статтей 368-372 Цивільного кодексу України»;

з метою уникнення непорозумінь з доведенням факту попередження підрядником замовника, запропоновано виправити таке упущення, сформулювавши ч. 5 ст. 853 ЦК України у такій редакції: «Якщо замовник протягом одного місяця ухиляється від прийняття виконаної роботи, підрядник має право після дворазового письмового попередження продати результат роботи, а суму виторгу, з вирахуванням усіх належних підрядникові платежів, внести в депозит нотаріуса на ім’я замовника, якщо інше не встановлено договором»;

встановлено, що іноді учасники цивільних правовідносин вдаються до договору міни, коли має місце обопільна зацікавленість кожного із них у майні його контрагента, і обмін здійснюється за умови передачі саме того майна, а не іншого. Застосування у цьому випадку правових наслідків, передбачених ст. 661 ЦК України, означало б, що майно, яке його власник обміняв лише за умови придбання майна контрагента, неможливо повернути, оскільки останній відшкодовує лише завдані збитки. У ЦК РФ (ст. 571) сторона договору міни, товар якої вилучено третьою особою, наділена правом вимагати поряд з відшкодуванням завданих їй збитків також повернення наданого нею в обмін товару. Оскільки в ЦК України загальні положення про зобов’язання не передбачають можливості застосування подібних правових наслідків, обґрунтовано доцільність введення аналогічної норми у ЦК України, підстави застосування якої передбачатимуться ст. 661 цього Кодексу та іншими положеннями про купівлю-продаж.

доведено, якщо сторони наділені правом зміни правового режиму майна, набутого ними до шлюбу, то, безперечно, вони мають право визначати на власний розсуд правовий режим майна, набутого ними після реєстрації шлюбу, але до початку дії шлюбного договору. Тому, ч. 1 ст. 95 СК України запропоновано викласти наступним чином: «Якщо шлюбний договір укладено до реєстрації шлюбу, він набирає чинності у день реєстрації шлюбу, за умови, якщо в договорі не передбачено пізнішого терміну від дня реєстрації шлюбу».

виявлено суперечність між ч. 3 та ч. 4 ст. 357 ЦК. При детальному аналізі ч. 4 ст. 357 ЦК на науковому рівні встановлено, що у даному випадку йдеться не про спільну, а про приватну власність. Тому для забезпечення стабільності цивільного обігу та для попередження потенційних суперечок запропоновано виключити ч. 4 ст. 357 з ЦК України.

Публікації автора:

1. Гриняк А.Б. Деякі питання визначення та відчуження частки в праві спільної часткової власності громадян // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – № 10. – С. 16–19.

2. Гриняк А.Б. Нотаріальне посвідчення та державна реєстрація як моменти виникнення права спільної власності фізичних осіб за цивільно-правовим договором // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 1. – С. 37–40.

3. Гриняк А.Б. Шлюбний договір як підстава виникнення спільної власності подружжя // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 2. – С. 47–49.

4. Гриняк А.Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення зобов’язання за Цивільним кодексом України // Приватне право і підприємництво. Збірник наук. праць. Вип.6, 2007 р. / Редкол.: Крупчан О.Д. (гол. ред.) та ін. – К.: Науково-дослідний інститут приватного права і підприємництва Академії правових наук України, 2007. – С. 120–125.

5. Гриняк А.Б. Спірні питання договорів дарування та довічного утримання як підстав виникнення спільної власності громадян // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 5. – С. 20–23.

6. Гриняк А.Б. Спірні питання спільної власності подружжя за новим цивільним та сімейним законодавством України // Підприємництво, господарство і право. – 2007. – № 6. – С. 65–68.

7. Гриняк А.Б. Спільна власність подружжя за новим цивільним та сімейним законодавством України на житло // Реформування житлового законодавства: проблеми та перспективи: Зб. наук. праць (за матеріалами круглого столу, м. Харків, 16 грудня 2006 р.) / Редкол.: М.К. Галянтич, О.Д. Крупчан, Є.О. Мічурін та ін. – Х.: НДІ приватного права і підприємництва АПрН України, Харківський національний університет внутрішніх справ, 2006. – С. 165–167.