У дисертації здійснено теоретичне узагальнення і нове вирішення наукового завдання, що полягає у комплексному дослідженні відносин набуття юридичною особою права власності за договорами і формування на цій основі висновків та пропозицій щодо вдосконалення законодавства України. Основні висновки, одержані в результаті проведеного дисертаційного дослідження, можуть бути зведені до таких: 1. Юридична особа – це реально існуючий суб’єкт права, який є організацією, що створюється в порядку, установленому законом, шляхом об’єднання осіб та (або) майна для оформлення, здійснення та захисту їх інтересів чи інтересів третіх осіб, залучення юридично відокремленого об’єднаного ними капіталу в майновий оборот для організації й здійснення господарської (підприємницької) або іншої, незабороненої законом, діяльності. 2. Як суб’єкт майнових і немайнових відносин, юридична особа наділяється цивільною право- і дієздатністю. Дотримуючись тенденцій розвитку цивільного законодавства держав із розвинутими ринковими відносинами та розвитку цивільного права України як приватного, ЦК України закріпив для організацій принцип загальної (універсальної) правоздатності, який забезпечує для юридичної особи можливість мати усі майнові й особисті немайнові права та обов’язки, встановлені цивільним законодавством, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише іншим учасникам цивільних правовідносин. 3. Юридична особа приватного права є суб’єктом права приватної власності. Як власник, організація здійснює правомочності володіння, користування та розпорядження відповідно до закону за волею її органів, незалежно від волі інших осіб. Основна особливість здійснення цим суб’єктом правомочностей власника полягає у тому, що вигоду від ефективного володіння, користування та розпорядження майном отримує як організація в цілому, так і її засновники (учасники), а у випадку створення установи – треті особи (дестинатори). 4. З’ясування поняття цивільно-правового договору дозволило визначити його як правочин, який виражає погоджену волю двох або більше сторін і вчиняється за їх домовленістю з метою набуття, зміни або припинення цивільних прав та обов’язків. 5. Як юридична підстава виникнення права власності, договір має особливі ознаки, що відокремлюють вказану правову конструкцію від інших юридичних підстав набуття цього найбільш повного речового права: по-перше, цивілістичній науці не відомі інші правові конструкції, які б виражали погодження волі відчужувача і волі набувача на передачу останньому майна у власність; по-друге, договір є підставою набуття у власність майна, яке вже має власника; по-третє, договір є основою одночасно двох правових явищ: припинення права власності у відчужувача і виникнення цього права у набувача. Отож, договір є не тільки підставою виникнення права власності, але й правовим механізмом динаміки цього речового права від власника майна до його набувача. 6. Пропонується у ЦК України закріпити положення, відповідно до якого договір, укладений усупереч меті та предмету діяльності юридичної особи, які визначені учасниками (засновниками) в установчих документах, може бути визнаний судом недійсним, якщо буде доведено, що укладання цього договору порушує інтереси юридичної особи, інтереси її учасників (засновників) або інтереси третіх осіб, а інша сторона договору знала чи повинна була знати про його незаконність. 7. Особи, які виступають від імені організації, несуть солідарну відповідальність за збитки, завдані юридичній особі, якщо вони порушують свої обов’язки щодо представництва. Законодавцем не встановлено коло осіб, які мають право на позов про відповідальність членів органу юридичної особи, що може на практиці призвести до необґрунтованої відмови у позові. Через те доречно запровадити в українському законодавстві інститут позову юридичної особи до посадових осіб її органів управління, який можуть подавати учасники (засновники) юридичної особи, голова ревізійної комісії, спостережної ради, ліквідатор, прокурор. 8. У ЦК України момент виникнення права власності за договором визначений за традиційною системою передання, водночас містить низку новел, які стосуються договору міни, дарування та тих, що підлягають нотаріальному посвідченню або державній реєстрації. Дотримуючись тенденцій національного законодавства і юридичної науки, уніфіковано момент виникнення у набувача права власності на нерухоме майно, визначаючи його моментом нотаріального посвідчення або державної реєстрації договору. Моментом нотаріального посвідчення договору чи його державної реєстрації визначений також момент укладання договору. Такий підхід до правового регулювання дозволяє уникнути розриву в часі між моментом укладання договору та моментом виникнення права власності, що спрощує його механізм. 9. Недійсність нікчемного договору судом не встановлюється, проте це не позбавляє зацікавлену особу права звернутися в суд із позовом про визнання недійсним нікчемного правочину. Предметом позову у цьому випадку є вимога позивача про підтвердження наявності факту, з яким закон пов’язує нікчемність правочину. Разом з цією вимогою позивач може висунути вимогу про застосування наслідків нікчемного правочину. Предметом позову за оспорюваним договором є вимога про встановлення факту відсутності правовідносин, зумовлених укладанням і виконанням цього договору, що може поєднуватися з вимогою застосування реституції, відшкодування одержаного, витрат чи втрат. 10. Аналіз норм ЦК України дозволяє засвідчити пріоритет віндикаційного позову над позовом про визнання договору недійсним, що відповідає загальній тенденції юридичної доктрини. За правилами віндикації можна витребувати майно в особи, яка набула його в учасника нікчемного договору. Проте позивач не має права за правилами віндикації витребувати у володільця майно, яке йому оплатно відчужив учасник оспорюваного договору, оскільки визнання судом такого договору недійсним спричиняє для наступного набувач майна статус незаконного добросовісного володільця. Винятком із цього правила складає той випадок, коли володілець знав або повинен був знати, що відчужувач є винним у недійсності договору. |
