Анотація до роботи:

Соболєв А.А. Україна в європейському воєнно-політичному вимірі. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата політичних наук за спеціальністю 23.00.04 – політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку. Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, Київ, 2004.

В дисертації досліджено проблематику сучасного впливу трансформації європейських та євроатлантичних структур безпеки (ЄС і НАТО), викликаних процесом глобалізації, на формування воєнної політики та воєнно-політичної стратегії країн Центральної та Східної Європи. Проаналізовано іноземні джерела щодо теоретичних основ світових шкіл і моделей формування воєнно-політичних відносин у сучасному світі. Особливу увагу приділено виявленню причин і дослідженню суперечностей між США та ЄС, декларованим ними цілями та реальними діями, що базуються на доволі різних теоретичних і світоглядних засадах.

В роботі критично аналізується проблематичність пошуку воєнно-політичних орієнтирів України та її багатовекторна політика, що пояснюється геополітичним фактором місцезнаходження нашої держави на зламі культурно-цивілізаційних цінностей Заходу і Сходу.

1. Проблеми з визначенням воєнно-політичного курсу України пов’язані передусім з тим, що вона опинилася на зламі різних культурно-цивілізаційних державних утворень (Захід - Схід). На зовнішню та воєнну політику України суттєво впливають позиції таких європейських структур безпеки, як НАТО і ЄС, регіональних структур безпеки (СНД, ЄЕП, ГУУАМ тощо), а також таких впливових світових держав, як Сполучені Штати Америки та Російська Федерація.

2. Проаналізувавши теоретичні основи світових шкіл і моделей формування воєнно-політичних відносин, автор вважає, що на міжнародній арені ХХІ століття переважна більшість тенденцій не вписується в теорії Ганса Моргентау, уяви Генрі Кіссінджера, російської або української політичної еліти. Необхідні інші інструменти аналізу, щоб з’ясувати, чому курс України на зближення із Заходом (травень 2002 р. – початок 2004 р.) обернувся непростою дилемою: а з яким Заходом хоче і може вона зближуватися? З тим, для якого пріоритетом є міжнародне право і міжнародні інститути, або з іншим – тим, що, за Гоббсом, веде перманентну війну із „силами зла” в анархічному світі.

3. Традиційні неоліберальні концепції, теорії у дусі Realpolitik, а також парадигма „зіткнення цивілізацій” не пояснюють повною мірою динаміку відносин між Сходом і Заходом. Аналіз їхньої взаємодії на міжнародній арені лише під кутом зору різних ступенів зрілості демократії або зростаючого розриву між економічним і воєнним потенціалом не є достатнім, як, утім, і зведення проблеми до цивілізаційних розбіжностей, що пропонував С.Хантінгтон.

4. Глобалізація у ХХ столітті привела до глибоких трансформаційних змін в архітектурі європейської безпеки. З розпадом Варшавського договору держави Центральної та Східної Європи, переорієнтували свою зовнішню й воєнну політику на користь західних ліберально-демократичних цінностей. Проте глобалізація призвела і до появи нових викликів і загроз європейській безпеці, таких як тероризм, розповсюдження зброї масового ураження, нелегальна торгівля зброєю, соціально-політичні конфлікти різного походження тощо. Відтак, трансформація ЄС і НАТО почала відбуватися за двома напрямками: розширення та адаптація до нових викликів і загроз. Ці процеси мали значний вплив і на трансформацію воєнно-політичної сфери країн ЦСЄ, оскільки останні повинні були не тільки адаптуватися до стандартів НАТО, а й переорієнтовуватися щодо нових завдань.

5. Провідні країни світу вступили у ХХІ століття з різними уявленнями про тенденції розвитку міжнародних відносин на довготривалу перспективу. Зовнішня політика США, країн ЄС та Росії базується на вельми різних теоретичних і світоглядних засадах. Проте ніколи раніше філософії міжнародних відносин і зовнішньої політики цих впливових держав не відрізнялися настільки фундаментально одна від одної. Боротьба за Україну та її майбутнє залишається для них „важливим стратегічним пріоритетом”, що, відповідно, має глибокий (можливо визначальний) вплив на формування української зовнішньої та воєнної політики. Для України вкрай важливо, впроваджуючи курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, зберегти стратегічні партнерські відносини з Росією.

6. Розбіжності між США і ЄС з приводу принципів і цінностей світової політики, особливо з приходом до Білого дому у 2001 р. адміністрації Республіканської партії, продовжують поглиблюватися. Європейці спираються на міжнародне право, заперечують правомірність застосування воєнної сили при вирішенні міждержавних протиріч, вважають переговори, компроміси і співробітництво пріоритетними цінностями. США ж виходять із того, що глобальну, європейську та національну безпеку гарантує сила, передусім військова, і готовність застосувати її.

7. Характер відносин між європейськими та євроатлантичними структурами безпеки, а також роль, яку відіграють у їхній політиці великі держави земної кулі, продовжує формуватися. Їхні фундаментальні уявлення про власні інтереси (враховуючи філософські й етичні аспекти, а також питання культурної та національної ідентичності), те, як вони „облаштують” своє оточення у ХХІ столітті, зумовлять ту роль, яка відведена іншим державам субрегіонального простору. Поки військова складова ЄС лише розвивається, тільки НАТО здатне вирішити проблеми всього спектра загроз європейської безпеки. Відтак для України вкрай важливо продовжувати рух у напрямку євроатлантичного курсу.

8. Україна проголосивши разом з іншими країнами ЦСЄ пріоритетом своєї зовнішньополітичної стратегії курс на європейську та євроатлантичну інтеграцію, поступилася значною частиною свого військового потенціалу, впровадила політику реформ і демократичних перетворень відповідно до вимог Північноатлантичного Альянсу, причому відчуваючи додаткові проблеми, пов’язані з його власною трансформацією. Проте цей процес в Україні відбувався лише завдяки потугам прогресивно мислячої еліти. Значна частина українського суспільства ще не сприймає західноєвропейські стандарти як провідні ліберально-демократичні цінності. Така ситуація призвела до політичного розшарування серед різних прошарків українського суспільства та всіх гілок влади і до необхідності тривалий час впроваджувати багатовекторну зовнішню політику держави. Наслідком цього є те, що Україна й досі не включена до порядку денного переговорного процесу про можливе членство в цих впливових інституціях європейської безпеки і продовжує пошуки свого оптимального зовнішньополітичного курсу.

9. Структури, які мають реальний вплив на демократичні процеси, економіку, воєнну сферу, в найближчому майбутньому зміцнюватимуться. Таких на нинішньому етапі в Європі існує дві – це ЄС і НАТО, причому НАТО є структурою, орієнтованою на „жорстку безпеку” („hard security”), а ЄС – на „м'яку безпеку” („soft security”). Слід передбачати, що в найближчому майбутньому відбуватиметься процес взаємопроникнення цих двох структур безпеки і стирання граней між ними, що, швидше за все, приведе до поступового делегування функцій від однієї організації до іншої і, як підсумок, до створення єдиної структури європейської безпеки. Тобто, інакше кажучи, ліберально-демократична теорія європейської безпеки на засадах співробітництва має великий шанс стати моделлю європейської архітектури безпеки ХХІ століття.

Публікації автора:

1. Соболєв А.А. Стан і тенденції розвитку воєнної безпеки // Національна безпека України 1994 – 1996 рр. Наукова доповідь. – К: НІСД, 1997. - С.72-84.

2. Маначинський О.Я., Соболєв А.А. Воєнна безпека України та вплив на неї геополітичних факторів. – К: НІСД, 1997. – 155с.

3. Гончаренко О.М., Маначинський О.Я., Соболєв А.А. Євроатлантичні структури // Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети та сценарії розвитку. – К: НІСД, 1999. - С. 79-88.

4. Соболєв А.А. Міжнародна обстановка та виклики безпеки для України // Воєнна безпека України на межі тисячоліть. – К: Стилос, 2002. - С.7-107.

5. Соболев А.А. Военно-политические трансформационные процессы в государствах Европы и их влияние на военную безопасность и внешнюю политику Украины // Россия и Центральная Европа в новых геополитических реальностях. - М.,: ИМЭПИ, 2002. - С. 255-270.

6. Соболєв А.А. Дії військових миротворчих контингентів у превентивному розгортанні та врегулюванні конфліктів у Чорноморському регіоні // Миротворча діяльність України: кооперація з НАТО та іншими структурами європейської безпеки. - К.: НІСД, 2002. - С. 197-208.

7. Соболєв А.А. Ключові питання воєнної політики України. Міжнародна обстановка та оборонна достатність. // Стратегії розвитку України: теорія і практика. – К: НІСД, 2002. - С. 509-516.

8. Соболєв А.А. Україна у Балто-Чорноморському регіоні: від ідеї регіонального новоутворення до ідеї безпеки на базі співробітництва // Стратегічна панорама. - 2002. - №3. - С. 111-121.

9. Соболєв А.А. Досвід країн Вишеградської четвірки на шляху до ЄС: можливості для України // Аналітичні оцінки. ЗФ НІСД, 2003. - С.87-93.

10. Соболєв А.А. Еволюція поглядів України на питання забезпечення власних воєнно-політичних інтересів у Європі // Стратегічна панорама. – 2003. - №3-4. - С. 56-68.

11. Соболєв А.А. НАТО в новому стратегічному вимірі. Нові загрози регіональній безпеці й Україні після другої хвилі розширення НАТО та механізми їх нейтралізації // Україна на шляху до НАТО: через радикальні реформи до набуття членства. – К: НІСД, 2004. - С. 8-46, 81-89.

Анотації