| 1. З'ясовано, що для вирішення поставлених у дисертації завдань достатньою та різноплановою є джерельна та історіографічна база питання. Проте жодне дослідження не вичерпує піднятих нами дисертаційних питань. Досі не було сформульовано тему, яка стосується інституційного розвитку української греко-католицької історіографії міжвоєнного часу. Проблема не отримала також комплексного опрацювання. Дослідження окремих її аспектів у післявоєнний час істориками діаспори, відірвані від архівних даних, також не є достатньо об'єктивними в оцінці міжвоєнної церковно-історичної роботи на західноукраїнських землях. Разом з тим, зважаючи на факт ігнорування церковної історіографії радянськими істориками, дослідження вчених-емігрантів є особливо цінними. Важливими є сучасні розробки проблеми, базовані на позаконфесійних підходах у розв'язанні поставлених завдань. 2. У дисертаційній роботі наголошено, що завдяки науково-дослідницьким заходам УГКЦ, а також частини світських учених у міжвоєнний час почав інтенсивно розвиватися греко-католицький напрямок української церковної історіографії. Місцем найбільшого зосередження міжвоєнних українських греко-католицьких центрів був Львів, в якому церковно-історичні досліди були поставлені на професійний, фаховий рівень. Тут українську греко-католицьку церковну історіографію репрезентували осередки УГКЦ (Богословське наукове товариство та його друковані органи (журнал "Богословія", багатотомовик "Праці БНТ", серія "Видань БНТ" та ін.), Національний Музей м. Львова, Архів історії унії ЛБА, василіянський науковий центр (Центральний василіянський архів і бібліотека та журнал "Записки Чину Св. Василія Великого", а також Ставропігійський інститут. Дослідження питань історії Церкви проводилися на базі НТШ, членами якого були й греко-католицькі науковці. У розвитку дискурсу церковної історії брали участь окремі дослідники та інституції, котрі працювали за межами етнічних українських земель. Їхня діяльність суттєво доповнювала розробки вчених на українській території. 3. Важливим напрямком міжвоєнних церковно-історичних досліджень була навчально-методична та науково-дослідницька робота, яка здійснювалася на базі ЛБА. Зокрема, досить високий навчально-методичний рівень мав історичний семінар (відбувався у 1928-1939 рр.), яким керував М.Чубатий. Незважаючи на певну конфесійну заангажованість, згаданий семінар став важливою складовою церковно-історичної науки міжвоєнного Львова та чи не єдиною у той час українською освітньо-науковою інституцією, яка доклала зусиль для виховання цілого покоління істориків української Церкви. 4. Археографічна діяльність львівських історико-церковних осередків мала велике науково-практичне значення. Разом із пам'ятко-охоронними заходами Церкви, зусилля львівських учених в евристичній та камеральній ділянках стали необхідною передумовою реалізації програми публікації джерел та наступного впровадження їх до наукового вжитку. 5. Едиційна археографія львівських дослідників історії Церкви була виявом помітного зрушення у ділянці української церковної історіографії. Саме у той час вдосконалювалися методи церковного джерелознавства, завдяки чому багато документів з історії української Церкви було введено до наукового обігу. 6. Проблема християнства в Україні була однією з фундаментальних у системі церковно-історичних поглядів греко-католицьких учених, які, перебуваючи в полоні політичної і конфесійної заангажованості, виробляли національні засади дослідження проблеми. Особливо це проглядається у їхніх намірах довести тезу про незалежний статус української Церкви у початковий період її історії. Саме тому історики беруть на озброєння Охридську теорію про походження церковної ієрархії у часи князювання Володимира Великого. Греко-католицькі вчені справедливо зазначали, що християнство на нашу територію ширилося як зі Сходу, так і з Заходу, даючи підставу для формування самобутності української християнської культури. Їхні висновки щодо рівнозначності таких впливів підтримують сучасні львівські дослідники проблеми, намагаючись продемонструвати неоднозначність суспільно-релігійних процесів раннього середньовіччя на території Східної Європи та показати проблематичність візантійської теорії, як основної при характеристиці християнського руху на українських землях у давньоруський період. 7. Питання церковної унії була центральною для греко-католицьких істориків. У їхніх концепціях проглядається переважно конфесійне бачення проблеми, яке реалізовувалося у спробах довести унійний характер української Церкви. Проте, як бачимо, у своїх висновках львівська церковна історіографія не була монолітною. Зокрема, існували розбіжності в історичному трактуванні церковної унії світськими й духовними дослідниками. Так, перші керувалися національно-державницькими пріоритетами, оцінюючи культурно-християнські (орієнтальну та оксидентальну) риси української ментальності з позицій їхньої здатності до формування держаних нахилів в українців. Такі висновки були критично оцінені вченим духовенством, яке, не відкидаючи національних пріоритетів, все ж, розглядало унійні процеси переважно у духовно-релігійній площині, керуючись інтересами власної конфесії. Обидва напрямки оцінки церковної унії не були вільними від суб'єктивних рефлексій, пов'язаних з тогочасним релігійним і політичним становищем українських земель. Незважаючи на це, дослідники виробляли національні засади дослідження проблеми та продемонстрували її бачення з позицій поліваріантності релігійних процесів на українських теренах. 8. У міжвоєнний період внутрішня історія Церкви досліджувалася тільки принагідно. Обстоюючи авторитет УГКЦ, греко-католицькі вчені цікавилися історією обрядово-літургійних практик на українських землях, однак у міжвоєнний час такі дослідження були в зародковому стані. Внутрішньоцерковні питання вирішувалися, здебільшого, у ході біографічних досліджень, при розгляді історії парафіяльного та монастирського життя. При цьому автори не вивчали спеціально масової конфесійної свідомості, душпастирської діяльності тощо - тобто, ті питання, які б повніше охарактеризували роль Церкви в житті народу і розкривали її головні функції. Заслугою науковців є створення джерельної бази, що є основою досліджень проблеми. |
