У дисертації подане вирішення наукового завдання, яке полягає у виявленні змістовних культуротворчих параметрів української ментальності та її проявів в умовах сучасного відродження національної духовності. Наукові результати дослідження, а також перспективи подальшої розробки теми роботи містяться у таких положеннях: 1. До нації можна підходити як до духовної спільноти. Системоутворюючою ознакою соціокультурної системи, яка є специфічно людським об’єднанням, мусить бути загальнолюдське. Таку властивість має духовність. Вона є основополагаючим принципом самобудови та існування особи та суспільства; інтегральне соціально-психічне утворення; провідний фактор саме людської сутності; складова знань, розуму, віри, надії, любові, моральних норм, самообмежень, волі, естетичного чуття тощо; творча здатність до самореалізації та самовдосконалення. 2. Ідея спільноти є чинником її стабільності – утвердження в історичному часі. Національна ідея – надзвичайно широке поняття, що охоплює систему поглядів етносу, його загальні принципи життєдіяльності, уявлення про основну мету, до якої він прагне у своєму історичному поступі. Будучи своєрідною “філософією життя” народу, ці принципи базуються на спільному історичному досвіді, спільній території, культурі, мові, побуті, традиціях і звичаях. Національна ідея – засвідчена культурою спільноти цінність ментальності, здатної забезпечити розв’язок унікальної, саме на нього покладеної історичної проблеми. Це означає пошук відповіді на питання про мету існування, призначення даної нації, що саме виявляється в її ідеї і через цю ідею. 3. Поняття “ментальності” узагальнює і генералізує партикулярні смисли його релігійного, епохального, етнічного, соціально-статусного, вікового, політичного, культурного інших “різновидів”. Ментальність, як усвідомлена система символів, необхідно формується в рамках кожної даної культурно-історичної епохи і закріплюється у свідомості в процесі спілкування з собі подібними, тобто повторення. Зміст її міститься в когнітивній сфері та визначається насамперед тими знаннями, якими володіє дана спільнота, разом із віруваннями, утворюючи уявлення про навколишній світ, задаючи разом із домінуючими потребами та архетипами колективного безсвідомого ієрархію цінностей, характеризуючу дану спільноту. Отже, ментальність має формоутворюючу якість, яка виявляється завдяки екзистенційній природі людського існування. 4. Національна ментальність виконує функції історичної пам’яті і дає змогу народові зберегти собітотожність, етнічну самосвідомість. Виступаючи етнодиференцируючим фактором, національна ментальність забезпечує індивідуальність культури кожної спільноти, задаючи унікальність здійснюваної тут формотворчості. Національна ментальність – це психологічний рівень духовності певної історично –етнічної соціокультурної людської спільноти, який означується в системі неглибоких частично відрефлексованих установок діяти, відчувати та мислити певним чином, що обумовлено співвідношенням традиції та новації. 5. Відродження - це завжди повернення до духовності, духовної глибинної єдності прафеномена у сфері трансцендентного, обумовлюючої внутрішню цілісність. Відродження національної духовності - це реалізація національної ідеї, яка є квінтесенцією ментальності певної людської спільноти, багатобічним духовним комплексом, який за своїм змістом спрямований в майбутнє на вдосконалення вже існуючого, плодом самосвідомості нації і формується на тому рівні самосвідомості, якого нація досягла на певному етапі свого розвитку. 6. Екзистенційне в структурі ментальності виявляється в тому, що духовне життя складається з екзистенційних протиріч і виражається в діалектиці душевних рухів. Тобто передбачається узгодження індивідуального і соціального через інтеграцію свідомого і несвідомого, раціонального та ірраціонального в самій людині, де індивідуальне не тільки співвідноситься , а й протистоїть соціальному, а у своєму вищому прояві означає протидію тискові суспільного оточення з метою відстоювання своєї природної чистоти та досконалості на противагу суспільним катаклізмам та дисгармонії. 7. В українській ментальності екзистенційність, помножується самими особливостями культурного архетипу – екзистенційно-філософуючим національним характером. Максималізм як нестримний потяг у всьому дійти до краю, хронічне відчуття дисгармонійності буття, пристрасна скерованість до трансцендентного майбутнього, ідея необмеженої свободи, визнання рівного права кожної людини в суспільстві, де самоцінним вважається індивід з його толерантним ставленням до іншого індивіду, прагнення до самопізнання, заглибленість у себе, прагнення до усамітнення, уявлення окремої людини мікрокосмосом, глибока емоційність, романтичний дух, втілений у філософії серця - кордоцентризмі призводять до того, що суб'єкт мислить себе як факт всередині буття, переживає світ як власну долю і пізнає світ через пізнання власного сенсу життя. 8. Амбівалентність української ментальності дозволяє розглядати її як таку яка має властивість позитивних трансформацій в процесі саморозвитку. Відповідно до національної ідеї, пропонується здійснювати просування до духовної згоди на основі трьох головних принципів: приорітеті духовності над політикою; активної терпимості, яка випереджає негативні події, коли люди шукають не те, що роз’єднює, а те, що єднає; компромісі як моральному орієнтирі сучасності. Такі особливості української ментальності, як кордоцентризм, антеїзм, індивідуалізм, волелюбність, знаходять втілення в історичних формах державності українського народу і мають скласти зміст національної ідеї, а саме: демократизм, конституціоналізм, екзистенціальний індивідуалізм, соціальний егалітаризм, як рівність можливостей до соціальної мобільності. 9. Гуманізм є вирішальною рисою української ментальності, яка у сучасних умовах ставить наголос на його розвитку у вигляді толерантності, а починається з загальнолюдських цінностей. Ідея соборності перекликається з філософією космізму, у якій йдеться про те, що розвиток людства перетворюється у форму загальнопланетної всеєдності, де толерантність є засобом неагресивної зацікавленості у співрозмовнику, однією з умов озмістованого існування будь-якого тексту – від окремої людини до метатекста людства – який можна назвати станом діалогу. До цього органічно причетна проблема виявлення автентичої національної гендерної свідомості, де важлива не приорітетність чоловічого чи жіночого, а їхня цілісність: розвиток індивідуальності кожної людини незалежно від статі розглядається як гармонізація, перехід на вищий рівень розвитку суспільства. 10. Ставиться питання про трансформацію свідомості та перебудову всієї ціннісної структури нашого ставлення до світу; можливості докорінної зміни всієї духовної сфери майбутнього “інформаційного” суспільства, яка пов’язана з новим типом ціннісної орієнтації людини. Самореалізація при цьому тлумачиться не просто як можливість індивідуального самовдосконалення, а як прагнення віднайти антропокосмічний вимір розвитку, який би поєднав людину – суспільство – природу – Всесвіт в якомусь новому симбіозі, до складу якого безперечно входить саме духовність з усіма її складниками. Саме така позиція відповідає українській ментальності. 11. Виявлення змістовних культуротворчих параметрів в українській ментальності та її проявів в умовах сучасного відродження національної духовності таких, як: екзистенційність, амбівалентність, гуманістичність, соборність, екзекутивна жіночість в конкретних актах соціальної комунікації дає змогу для вироблення гуманних шляхів вирішення суперечності на всіх рівнях буття сучасного трансформаційного суспільства. |
