| У ході комплексного, системного і міждисциплінарного дослідження української журналістики як соціокультурної моделі в національному і світовому вимірах, враховуючи поставлену мету, визначені завдання, об’єкт і предмет, ми зробили такі основні висновки: Національно-державній реанімації України та її соціальних систем (у т.ч. журналістики) сприяли онтологічні та причинно-наслідкові фактори. З-поміж перших виділимо такі: а) накопичення історичного, ґенетичного та інформаційного потенціалу в попередні століття і навіть тисячоліття; б) унікальність ролі України в контексті реконструкції європейсько-азійської та світової геополітичної новоформації; в) зміна історично-цивілізаційної формації наприкінці ХХ ст.: зміцнення ролі національних держав (об’єднання ФРН, відновлення національних держав на Балканському півострові, в балтійському регіоні та в інших пострадянських республіках); г) відновлення історичної справедливості. Причинно-наслідкові фактори: а) морально-політичне й економічне банкрутство СРСР; б) недієздатний центр (Москва); в) відхід від стереотипів „байдужості” та „страху”, публіцистична полеміка і плюралізм думок як наслідок політики „перебудови” (1996-2001 рр.); г) реалізація багатопартійності; ґ) національний плебісцит (1 грудня 1991 р.). Феноменальність журналістики як онтологічного і соціокультурного явища базується насамперед на ґенетично-продуктивній, а не історично-подієвій парадигмі. Охопивши великий історичний період – від зародження до сучасності, широкий спектр типологічних, проблемних, структурних, функціональних, методологічних факторів, використовуючи ілюстративну візуалізацію (схеми, формули, малюнки, таблиці), традиційні наукові методи (історико-порівняльний, системно-хронологічний, типологічний, соціально-структурний і проблемно-тематичний) і похідні або допоміжні методи (моделювання, конструювання та проектування), ми осмислили українську журналістику як соціокультурну модель, систематизували фактори впливу на неї і способи оптимізації та нейтралізації патогенних чинників. Критичний аналіз західних, радянських, сучасних російських та українських моделей масової комунікації і журналістики дозволив нам синтезувати типологічну модель сучасної української журналістики, побудувати модель ефективності сучасної української журналістики та українську універсальну соціокультурну модель в мас-медіа; переосмислити теорії коґнітивної відповідності (фактор інформаційного балансу) з погляду теорії журналістики, осмислити субстанційну природу інформації і дезінформації, їхні ґенетичні властивості. Національна журналістика як соціокультурна система, представлена комплексно і системно з допомогою концептуальних детермінант журналістики (структурно-типологічний класифікатор, трансформація функцій і принципів журналістики, модельні вираження факторів віртуалізації), соціокультурних факторів і проблем теорії та практики в умовах глобалізації, аналізу структури і потенціалу національного інформаційного простору, – національне надбання (з погляду ідентичності, традицій, сучасного стану, національної гордості, міфологізму, відтворення і творення національної політичної системи, ідентифікаційно-рольових завдань), яке поки що в запущеному, „розібраному” і навіть модифікованому стані. Внаслідок цього система української журналістики в певні відрізки часу нагадує не ЗМІ, а ЗМП (засоби масової пропаганди) чи ЗМАПМ (засоби масової агітації, пропаганди та маніпуляції). Українська журналістика формувалась століттями. Її корені – публіцистика Київської Русі, пагінці – літописи і клерикальна полеміка ХVI-ХVII ст., нагло „притоптані” русифікаційною політикою Петра І, практично „викорчувані” міністром Валуєвим та Емським циркуляром. Задовго до винайдення друкарського верстату українці мали зразки високоморальних текстів („Руська правда”, „Слово про Закон і Благодать”, „Повчання дітям”, „Слово о полку Ігоревім”), назавжди вписані золотими літерами в історію і літератури, і публіцистики (пражурналістики). Саме тому російські вчені і політики намагаються присвоїти ці історичні, культурні і національні надбання. Тривалі періоди відсутності державності негативно позначились на політичному розвитку України, її журналістики. В умовах національного поневолення (Російська, Австро-Угорська імперії), більшовизму-комунізму (СРСР), багатостолітньої недержавності й політичного, економічного та культурного поневолення, в Україні замість повноцінної соціокультурної моделі журналістики домінувала тоталітарно-імперіалістична цензурна модель журналістики. Тому українська журналістика, попри тривалі царсько-імператорські та радянський періоди української історії, ментально інша, ніж імперська, бо зароджується і відновлюється внаслідок або протестних, або культурних настроїв і передумов. Новітня історія національної журналістики (ХІХ-ХХ ст.) – історія відновлення нашої преси на поневолених землях, історія боротьби за виживання (і преси, і нації) без фінансових та політичних механізмів підтримки, кількісно скромнішої за російську, польську чи німецьку. Сучасна українська журналістика переживає період творчого, енергетичного, архітектурного моделювання, поглиблення технологічної інтеграції масової комунікації та переосмислення і нейтралізації патогенних факторів масової інформації. Отже, сьогодні, в умовах власної політичної державності, національна журналістика (як технічно модернізована форма публіцистики) має шанс реально сформуватись як самодостатня соціокультурна система з пріоритетами державотворення. Цінність наукового і публіцистично-світоглядного доробку українських учених (в т.ч. у діаспорі) в тому, що вони не скопіювали вже чинні підходи та визначення, а делікатно адаптували і трансформували їх до потреб української журналістики та українського громадянства як представника потенційної і могутньої, що обов’язково відтвориться, політичної нації, тобто моделювали розвиток української журналістики у двох важливих ракурсах: по-перше, у формуванні українства як новітньої політичної нації, по-друге, у світовому (переважно європейському) контексті. Національна журналістика враховує або ігнорує культурні, політичні, економічні, національні, геополітичні, стратегічні, глобалізаційні та інші параметри і координати. Реалізуючись через професійну діяльність, тобто з допомогою особистісно-індивідуального підходу та організаційно-колективного моделювання, українська журналістика, маючи різні характеристики і мотиви (інтеграційно-об’єднувальна, стимуляційно-продуктивна, інформаційно-просвітницька, кризова, провокаційна, викривальна), поєднує творчо-продуктивні модулятори, формує кінцевий соціокультурний продукт (інформаційний, аналітичний, елітарний, масовий, друкований, електронний). Аналіз моделі журналістики як національного зображально-ґносеологічного адеквату (в ідеалі) дозволяє конструювати (творити, видозмінювати), демонструвати (макетувати, відтворювати) дійсність, тобто фіксувати статус-кво журналістики в певний момент: або бачити розвиток-занепад (ґенезис) в історичній ретроспективі, або передбачати шляхи розвитку (гіпотези, концепції) в перспективі. Сучасні соціальні науки дають можливість відображати комунікативний простір із допомогою різноманітних теоретичних моделей комунікації. Найвідоміші з них: психоаналітичні, лінгвістичні, структуралістські, ґерменевтичні, семіотичні, міфологічні, наративні, соціологічні, філософські, соціально-психологічні, соціолінгвістичні, соціокультурні та інші, наприклад, психологічні, лінгвопсихосоціологічні. Базові підходи в лінгвістичних дослідженнях політичної комунікації – дескриптивний (описовий), критичний (осмислення сукупності текстів з допомогою аналізу мовних елементів) та когнітивний (реконструкції знань людини про світ, її симпатії, антипатії, цінності на зовнішню ситуацію) – передбачають врахування проблемно-тематичного, аксіологічного, коґнітивного аналізів. Наше дослідження журналістики як феномену, як системи, як моделі складне й комплексне, враховує міждисциплінарну матрицю (теорію масової комунікації, психологію, соціологію, політологію, теорію інформації, філософію, історію, теорію літератури). Історико-порівняльний (хронологічна і проблемна систематизація) і концептуальний аналіз, науковий синтез сприяли осмисленню функціонального призначення моделей комунікації та журналістики, в т.ч. і з допомогою психологічних теорій відповідності (інформаційний баланс), побудові українських соціокультурних моделей журналістики. Тому моделювання тексту зокрема і соціокультурне моделювання журналістики загалом є новими перспективними науковими напрямами вивчення журналістики як соціальної системи. Упродовж свого ґенезису українська журналістика (і як наука, і як творча професія) трансформується, змінюється функціональна пріоритетність мас-медіа. Крім функцій психологічної регуляції, інформаційної, соціально-організаторської, ключовими стають розважальна і рекламна. Диференціювання таких складників як дії (окремі або сукупні) та відповідальність за них (перше в чисельнику, друге – у знаменнику) наближає нас до ефективного вирішення проблеми функцій журналістики. Відсутність відповідальності, неусвідомленість учинків професійних медіаторів мінімізує ефективність функціональних характеристик журналістики. А домінування неефективних функцій наближає національну систему журналістики до систем пропаганди або маніпуляцій. Корисний та ефективний у подальшому аналізі як окремих моделей, так і структури журналістики загальнокультурний підхід (врахування факторів та аспектів історичних, географічних, національно-етнічних, ідеологічних і культурних спільностей). Він дозволив нам осмислювати українську журналістику не тільки як інформаційну систему чи соціальний інститут, а й своєрідний феномен культур, вдосконалити і доповнити класифікацію мотивів, типів і форм засобів масової комунікації. Враховуючи здобутки національної світової спільноти, осмислюючи сучасну роль національної системи журналістики та її перспективи, в дисертації здійснено спробу ідентифікаційної корекції (уточнень, доповнень, переосмислень): а) професії журналіста (як це є, наприклад, у Франції та інших країнах, де прес-секретар чи будь-який чиновник не є журналістом); б) засобів масової інформації; в) засобів масової комунікації; г) прав і статусу журналіста; ґ) редакційного договору; акцентовано на проблемі розробки, ухвалення й реалізації ефективної концепції державної інформаційної політики, що сприяла б і пропагуванню державних, національних цінностей та інтересів ззовні (через розвиток системи власних кореспондентів за кордоном), і захисту від інформаційних інтервенцій, і гармонізації функціонування системи журналістики всередині держави. Відновленню журналістики як соціально-культурної моделі, виробленню механізмів ревальвації слова (як першочергові кроки націотворчого характеру) сприятиме комплекс своєчасних, системних, професійних і консолідованих дій на базі консенсусу в середовищах журналістів-практиків та учених-журналістикознавців, підтриманий законодавчо та інституційно легалізований (удосконалення пресового законодавства, успішна реалізація проектів із роздержавлення та створення громадського мовлення). У контексті необхідності зміни тенденцій домінування інформаційного журналізму над національно-світоглядною (аналітично-концептуальною) журналістикою (йдеться про творення якісно нових стандартів) доцільно ставити питання і про оптимізацію процесів збереження національної журналістики (як творчого фаху і як соціокультурної системи) в нових, складних умовах глобалізації, і про гармонізацію (не просто трансформацію) теорії журналістики та практичного функціонування української журналістики. Осмислення ролі української національної журналістики як гідного й відповідального репрезентанта національних потреб та інтересів у складних умовах невизначеності, децентралізації та нівеляції національної політики дозволило нам розширити типологічний класифікатор українських мас-медіа і побудувати відповідну модель, визначити об’єктивні і суб’єктивні фактори розвитку національної журналістики. Об’єктивні фактори: а) демократична журналістика передбачає ширший тематико-проблемний спектр, модельне, морфологічно-структурне вираження, гармонізацію видів ЗМІ; б) техніко-технологічні прискорення і комунікативні вдосконалення постійно змінюють ЗМІ; в) глобальність медіа (інтернет). Суб’єктивні фактори: а) тотальна адаптогенність національних мас-медіа; б) приватизація ЗМІ; в) кореляція принципів і стандартів, зміна пріоритетності ролі й завдань журналістики в суспільстві, що сприяють девальвації слова. Через низку чинників політичного, економічного і культурного характеру (зародження і розвиток суспільного мовлення в електронних ЗМІ, посилення конкурентності в регіональних ЗМІ і трансформація більшості місцевих мас-медіа, перерозподіл чинних і пошук нових ніш у центральних ЗМІ, капіталізацію медійного сеґменту і ротацію західних медіавласників, глобальну й локальну фінансово-економічну кризи) мас-медійний простір України, всупереч певній структуризації українських ЗМІ наприкінці 90-х років ХХ століття, невдовзі зазнає глобальної реструктуризації, а, отже, система української національної журналістики буде трансформована (або зміцнена, або послаблена). Осмислення вітчизняної та зарубіжної літератури про якісну пресу Заходу, зокрема на основі біномно-опозиційного класифікатора журналістики Дж.Меріла („якісна – масова”) дозволило нам проаналізувати „ідентифікатори” якісної преси, виявити відмінні та спільні риси з елітарною та опінієтворчою пресою. Ми вважаємо, що якісна преса, дотримуючись високих суспільних вимог, продукує не тільки фаховий, збалансований, інтелігентний, нескандальний, а насамперед впливовий, тобто дієвий та ефективний культурологічний продукт, а масова преса, ігноруючи суспільні вимоги, спеціалізується на виготовленні поліпрофільних інформаційних продуктів з метою привернути увагу широкої аудиторії будь-якими, навіть неетичними, засобами, і збільшити прибутки. У цьому контексті головними завданнями сучасної української елітарної журналістики, яка має достатній інтелектуальний потенціал для поступового відновлення, вважаємо: своєчасне і фахове осмислення світових тенденцій, процесів і явищ; бачення інваріантності розвитку подій і їхнього випередження; стимуляція суспільного діалогу; конструювання світомоделей із метою підняття освітнього, гуманітарного, виховного, культурного, етичного рівня громадян – як звичайних читачів, так і держслужбовців найвищих рангів; виховання в аудиторії почуття національної гідності, патріотизму, поваги до інших, прищеплення справжніх (не релятивістських) цінностей людського життя на основі імунітету на брехню, фальш, лицемірство. Предметно-конструктивний модифікатор пар „ЗМІ – ЗМК” та „засіб інформації – канал комунікації” допоміг реалізувати проблему дефінітивних протиріч і невиправданої синонімічності як означених пар, так і похідних понять „українська журналістика”, „ЗМІ України”, „ЗМІ в Україні”, „якісні ЗМІ – бульварні ЗМІ”, осмислити систему публіцистики-журналістики. Перспективи гармонійного розвитку української журналістики як соціокультурної моделі пов’язані з умовами дотримання морально-етичних принципів і гуманізму, переоцінкою відомих і запровадженням у науковий обіг нових понять – „ґенетичність інформації”, „дисонанс – консонанс”, „баланс – дисбаланс”, „інформація – дезінформація”. З огляду на політичну полісистемність, культурно-ментальну різнобіжність традицій, як-от інтровертивність та екстравертивність, на геополітичні складові тощо, які сприяють розумінню минулого і теперішнього, уникненню нових помилок у майбутньому, сучасні оцінки журналістики як моделі мають базуватись на онтологічних, а не формальних критеріях, сприяти поглибленню її розуміння в контексті ефективності системоформуючих факторів. Комплексному розумінню української журналістики сприятиме побудована нами типологічна модель сучасної журналістики України. Для розуміння інформаційного балансу вкрай важливим є не просто наявність різних векторів інформування (інформаційних дій), а й полівекторна противага, тобто наявність діалогу-полілогу з метою (і в контексті) пошуку спільних точок дотику. Пошук спільного (умови, правила, критерії врахування протилежних думок) умовно можна назвати етичним конфігуратором. Відсутність противаг (ефективних механізмів стримування), контрвекторів призводить до вседозволеності об’єкта-передавача (автора, адресанта) щодо об’єкта-одержувача (аудиторії, адресата), до викривлення (спотворення) іміджу адресата (незалежно від того, чи йдеться про державу, інституцію або особистість). У цьому сенсі, інформаційна збалансованість – не лише дотримання форми задля змісту і пристойності (у конкретній публікації, конкретній інформаційній дії), а необхідна умова функціонування адекватних (пропорційних) інформаційних взаємодій на принципах взаємної етичності. Реальне оздоровлення інформаційного простору України можливе за умов збалансування векторних противаг зовнішніх і внутрішніх інформаційних каналів. Враховуючи фактори соціалізації і принципово не виходячи за межі теорії соціального порівняння, з метою стимуляції суспільного консенсусу-консонансу, вважаємо можливим і перенесення внутрішнього психічного стану на соціальні координати, і тим самим розширення матриці соціальних систем. Оскільки сучасна українська медіареальність сприяє масовому дисонансу як психосоціокультурному антифеномену, тобто суспільство чує і бачить, що говорять політики і влада, але не знає, що вони насправді роблять, ми, як і Л.Фестінґер, допускаємо можливість виходу за межі внутрішніх станів дисонансу та консонансу та їхнє осмислення в широких (універсальних) контекстах. Розуміючи свободу слова як відповідальність за збалансоване, осмислене, чесне, компетентне слово, а не безвідповідальні, сфальшовані і руйнівні слова-продуценти відповідних думок та дій, толерантність – як культуру діалогу, а не потурання нахабству монологу, вважаємо, що баланс і збалансованість у журналістиці є онтологічними категоріями, які комплексно і всебічно враховують ідеї з допомогою предметного чи проблемного аналізу. Комплексне і концептуальне осмислення української журналістики в контексті інформаційної глобалізації, яке ґрунтується на критичному, структурному і соціокультурному аналізі, акцентує на значущості національно-світоглядної публіцистики в історичній ретроспективі та перспективі, субстанційності і ґенетичності інформації, взаємозалежності геополітично-культурної цілісності України і державно-інформаційної політики, проблемах міжнародної журналістики в українських ЗМІ, дозволило нам виявити фактори впливу на модель національної журналістики, окреслити способи розв’язання соціокультурних проблем української журналістики. У контексті глибоких змін у геополітичних структурах і трансформації соціально-політичних систем унаслідок вступу сучасного світу в якісно нову фазу розвитку (інформаційне суспільство) важливе поглиблення розуміння „інформації” як субстанції, яка, передана адресантом адресатові, не втрачається об’єктом-відправником (ЗМІ) і водночас стає здобутком об’єкта-одержувача (широкої аудиторії), тобто множиться і трансформується, формує різновид інформаційних взаємодій, що сприяють реалізації її ґенетичних властивостей внаслідок переходу від об’єктивного до суб’єктивного. У журналістиці, суспільній сфері загалом інформація реалізується з допомогою інформаційних зв’язків унаслідок інформаційних взаємодій, є їхнім результатом, модифікованим наявністю трьох головних конфігурантів (виділений об’єкт, середовище (сукупність інших об’єктів), взаємодії між об’єктами), синхронізацією-десинхронізацією. Тому інформацію в соціальних комунікаціях слід трактувати як глобальне явище, що має спільні риси та закономірності, які змінюють внутрішні інформаційні взаємодії на зовнішні. Ефективність і дієвість української журналістики як соціокультурної моделі зростає відповідно до усвідомлення соціоформуючої ролі соціальних комунікацій, тобто самодостатньості національного інформаційного простору України, адекватних заходів захисту національного інформаційного простору. Підготовка фахівців певних напрямів (журналіст-міжнародник, дезінформатор тощо) і впровадження ефективних механізмів їхньої діяльності (через відкриття широкої мережі закордонних кореспондентських пунктів і бюро) сприяли б збалансованішому формуванню іміджу нашої держави у світі і дозволили б Україні стати реальним інформаційним, політичним, культурним гравцем з метою подолання комплексів інформаційної залежності і вразливості. Журналістський текст як мовна структура, з допомогою лінгвістичних і соціокультурних критеріїв, поєднує певний текст у конкретну соціокультурну модель журналістики. Мова засобів масової комунікації репрезентує (відтворює) і формує (творить) сучасну мову як засіб лінґвосоціокультурної комунікації. Масова комунікація – ширший, універсальніший феномен, ніж журналістика, хоч і зароджений в її надрах. Водночас масова комунікація, з погляду мови – лінґвосоціокультурна комунікація, виконуючи інформаційну функцію, є лише формою легалізації через ЗМІ. Щоб не нівелювати роль, значення і сутність ЗМІ, вона і не повинна домінувати. Натомість преса, яка тут виконує функцію каналу, передавача або ретранслятора, має ширші сутнісні й онтологічні завдання: інформувати, формувати громадську думку, аналізувати, виховувати, навчати, розважати і т.д., дотримуючись принципів нейтралітету, правдивості, об’єктивності, своєчасності, актуальності, оперативності, моральності і базуючись на балансі поглядів, позицій, ідей. Водночас ЗМІ не можна розглядати окремо від масової комунікації, бо, за поширенням, впливом, себто тиражем (аудиторією), вони є формою і різновидом масової комунікації. Геополітична інтервенція в український інформаційний простір, недооцінка ним явищ і проблем масової культури, об’єктивні і суб’єктивні причини ігнорування українського інформаційного культурологічного продукту (тобто демонстрація нерівноцінного, непаритетного ставлення до нього) детерміновані зовнішньою недалекоглядністю та внутрішньополітичною непрофесійністю й безвідповідальністю в контексті розбудови автономних соціальних систем функціонування України як держави. Насамперед маємо на увазі такі фактори: а) внутрішньоукраїнська конфліктогенність (політична, культурна, історична, релігійна, цивілізаційна); б) зовнішньополітична невизначеність України („багатовекторність”); в) підміна системних реформ журналістики України політичними гаслами і грошово-дотаційними атракціями (зародково-спонтанний стан міжнародної журналістики, втрата авторитету ЗМІ в українському суспільстві, відсутність рівних, конкурентних умов для учасників медіа-ринку, незрілі законопроекти з роздержавлення ЗМІ, псевдоспроби створити громадське мовлення, дискримінаційний закон №540/97-ВР, що розділив журналістів на різні касти тощо); г) незахищеність національного інформаційного простору України, тобто відсутність реальної системи зовнішніх інформаційно-дезінформаційних противаг; ґ) низька ефективність (дієвість) українських ЗМІ; д) закритість світу (особливо Західної Європи) щодо поглиблення партнерських новацій з Україною; е) патологічна недовіра до молодих держав; є) домінування зовнішньополітичної кон’юнктури в політичних, оборонних і ресурсних питаннях; ж) традиційне нехтування інтересів інших: небажання корелювати пост-жандармську систему противаг і тимчасово вигідних дисбалансів; з) стратегічні прорахунки (геополітичні, ментально-ціннісні, соціокультурні, психологічні) в контексті майбутньої світобудови. Виготовлена в Україні інформація все ще невідома у світі, натомість світові інформаційні потоки заполонили український інформаційний простір, який, через формалізацію національної комунікаційної політики в галузі інформації та зв’язку як комплексу принципів і норм та слабкість національної соціокультурної моделі журналістики, набув космополітичних і ненаціональних рис. Наявність низки законів без дієвої концепції захисту інформаційного простору, гри на випередження, нейтралізації внутрішніх і зовнішніх патогенних чинників, значної частки іноземного капіталу в національних системах зв’язку (стільникові оператори) не гарантують інформаційної безпеки України і гармонійного розвитку української журналістики. Тому очевидно, що практичний досвід функціонування ЗМІ України, чинне законодавство і підготовлені законопроекти тільки віддаляють нас від цивілізованого розв’язання гострих і актуальних проблем національної журналістики. На відміну від передового світового досвіду, в Україні на державну підтримку досі претендують тільки державні ЗМІ. А це означає, що ЗМІ України держава не підтримує, а контролює. Структура національного медіапростору України детермінована проблемами становлення і функціонування, успадкованими з багажем минулого – специфічними традиціями у взаєминах „влада-преса-влада”, надмірним суб’єктивізмом, психологією меншовартості, власне журналістським корпусом і навіть пропагандистською майстерністю, яка в сучасних умовах значною мірою реалізується як політично-медійні технології. За об’єктивністю подання інформації, неупередженістю авторів, високим авторитетом і ступенем довіри в читачів, фінансовою і політичною стабільністю українська журналістика поки що не відповідає найкращим взірцям світової преси. Оскільки українська міжнародна журналістика проходить етап становлення, зарано говорити про системне, фахове відображення міжнародної тематики в українських ЗМІ, про неупереджене, комплексне висвітлення українських реалій за кордоном. Як інформаційно самостійна держава, Україна повинна реалізувати інтелектуальний, фаховий потенціал з метою зміни ролі європейського інформаційного аутсайдера, поліпшення свого міжнародного іміджу. Медіавласники повинні відповідально й послідовно стимулювати підвищення фахового рівня працівників ЗМІ, дбати про імідж і журналістики, і держави, не допускаючи на шпальти та в ефір закордонний інформаційний сурогат, стежити за культурою інформування. Розуміючи ґенетичні зв’язки як одну із функціонально-пріоритетних властивостей, особливу і домінантну форму (і вид), морфолого-композитний матеріал інформаційних зв’язків, без яких жодна інформація не може бути зафіксованою – переданою – відтвореною і базисною для чогось нового, вважаємо, що інформація, яка не слугує будівельним матеріалом (навіть психолого-мотиваційним) для створення нової інформації, не є цінною, вона „мертва”, адже втратила (або не набула) ґенетичні властивості, не підлягає реанімації і не виходить за межі категорії „повідомлення”. Будь-які інформаційні зв’язки (побудовані, складені, цілеспрямовані, функціональні, мікро- і макрорівневі...), навіть стимульовані ЗМК, є лише добре організованим наслідком, по-перше, інформаційних взаємодій, по-друге, інформаційних зв’язків мікрорівня. Тому ґенетичність – не самодостатня категорія, не щось, що ма(є)тиме місце обов’язково і скрізь, а властивість і здатність самовідтворення (перенесення матірних клітин, приживання, відтворення, розмноження), що може бути реалізована за низки сприятливих факторів. Успішна реалізація ґенетичності на популяційно-біологічному рівні – це фізіологічна спадковість, тобто вдала трансакція клітинного матеріалу, можлива за умов відсутності інформаційних збоїв під час внутріклітинних взаємодій. На рівні соціоструктури – це вже збереження і примноження ментально-ціннісних, культурно-психологічних та інших характеристик соціоспадковості. Остання реалізується також із допомогою масовоінформаційної діяльності, тобто журналістики. Якість реалізації (позитив-негатив) впливає або на продовження і зміцнення, або ж на послаблення, розрив і втрату традицій, культурних цінностей та орієнтирів, тобто на те, чи ґенетичну спадщину буде задіяно максимально, чи – частково, коли створюється щось принципово нове (за умови, що повідомлення буде сприйнято), чи – якщо ґенетичні коди не враховано – йтиметься про інволюцію (реґрес), адже тоді повідомлення циркулюють у позаоб’єктному вакуумі, не доходять до адресата або проігноровані одержувачами (аудиторією). Важлива проблема журналістики (тенденції останніх років показують: не тільки української) зводиться до того, що у своїй практичній діяльності вона осмислює, ідентифікує, продукує інформацію, керуючись переважно зовнішніми, описовими параметрами і факторами. Вторинне вихолощує первинне, нераціональне домінує над раціональним, форма – над змістом, протилежні, часом безглузді, часом непримиренно-антагоністичні погляди підмінюють збалансованість. Без зміни акцентів передчасно вести мову про ефективну модернізацію стосунків „журналістика – аудиторія – суспільство”, про фактичну, а не номінальну реалізацію дещо амбітної, але дуже необхідної і прагматичної, хоч і у вигляді метафори, моделі: „преса – перша суспільна влада”. Інакше найліпші концепції – від стимулювання позитивних тенденцій розвитку суспільства до глобального архітектора трансформації суспільної дійсності – не будуть реалізовані, залишаться планами про наміри і спогадами про майбутнє. Українська журналістика як різновид соціокультурної сфери, головний нерв і подразник суспільства, як кожен організм, так само зазнає патогенного впливу, який випливає з наступного: а) безвідповідальна довільність інтерпретацій, добору форм і жанрів, визначення „порядку денного” під прикриттям начебто „свободи слова” і „збалансованості” шляхом демонстрації чергових протистоянь замість зваженості інтересів і пошуку компромісів призводять до порушення рівноваги, загострення ситуації; б) увага суспільства штучно концентрується і нагнітається довкола певного кола проблем (законно-незаконно оголошено про дострокові вибори; будуть – не будуть ці вибори; сформують – не сформують коаліцію; виберуть – не виберуть новий уряд; подобається – не подобається сказане, зроблене, придумане тому чи іншому; від економічної кризи будуть страшні наслідки тощо), а соціальні, культурно-мистецькі, навіть економічні проблеми, висвітлювані епізодично, нефахово і нечесно (домінує прихована реклама), – на маргінесі; в) різномовні й ментально чужі медіатори штучно актуалізують неактуальне, спотворюють і віртуалізують як реальну дійсність, так і „порядок денний” загалом, тобто з допомогою національної журналістики, всупереч законам науки і етики, конструюють і моделюють негативне і карикатурне майбутнє світу; г) інформаційна розгнузданість та безсистемність інформування в Україні є серйозним викликом майбутнім нереалізованим національно-державним пріоритетам, у конструюванні яких журналістика повинна була б активно допомагати суспільству. Успішний розвиток (і фінансовий, і продуктивно-творчий) індустрії засобів масової комунікації як виробничо-розповсюджувального комплексу, з допомогою якого зміцнюються імпортовані журналістські моделі (метропольні – російська, ліберально-релятивістські – західні), обмеження українського національного масово-комунікаційного продукту (і друкованого, і електронного) переважно адаптаційними функціями (мовної, психологічної, територіальної), дозволяє зробити висновок про те, що сучасна соціокультурна модель журналістики в Україні, за певними винятками, практично не працює. У процесі комплексного осмислення системи українських ЗМІ в контексті методологічних основ моделей систем журналістики (західних, радянських і сучасних російських, лінґвосоціокультурних, українських структурно-елементних моделей-конфігурантів) нам вдалося побудувати українську універсальну соціокультурну модель в мас-медіа, яка відображає тенденції політичної системи (багатовекторність і залежність). Таким чином, аналіз української журналістики як соціокультурної моделі крізь призму моделювання і конструювання оптимізує та певним чином модернізує процес розуміння і подальших трансформацій у вивченні теорії та історії журналістики, є перспективним і адекватним сучасним викликам напрямом журналістикознавства. Теоретичні моделі як результат синтезу, конструювання, порівняння, проектування або математичних чи кількісно-соціологічних методів за своїм характером інформаційно-модифікаційні, ґенетично-репродуктивні, тому дозволяють на основі, здавалося б, незначного чи не надто значного творити не тільки принципово нову первинну інформацію, а створювати нові моделі, тобто продовжувати модифікацію, здійснювати відтворення не за принципом клонування чи додавання (накопичення), а продукуванням нової ґенетичної інформації і, відповідно, нової теорії. Модель, на відміну від манекена чи макета, – діяльна, а не статична одиниця, мініатюра реального, а не лише візуальне, графічне або уявне відображення. Модель відображає самодостатність національної журналістики, її соціокультурний феномен, а макет – залежність або епігонство інших моделей чи суспільних або професійних сфер. Українська журналістика у часово-просторовому вимірі, за ґенетичними, історичними, ґенезисними показниками відповідає модельному потенціалу, який нині штучно релятивізований; і тому нав’язується спроба підміни суті понять, применшення ролі національної моделі журналістики до макету або ж манекену. Оскільки без стабільної національної держави важко уявити стабільну національну журналістику і навпаки – без стабільної національної журналістики важко уявити собі стабільну національну державу, окрасу світової спільноти, відповідальні медіавласники, журналісти, журналістикознавці мають об’єднати зусилля з метою знайти вихід із складеної ситуації. Наше скромне дослідження, вважаємо, є одним із перших кроків у цьому напрямку. |
