У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження:
Аналіз історіографічних досліджень з проблем національно-визвольного руху (як у вітчизняному, так і світовому контексті), а також широкої джерельної бази дає підстави трактувати українське повстанське запілля як контрольовану УПА територію, на якій вибудовувалася структурована система воєнно-господарського комплексу базисних і похідних функцій місцевого населення як суб’єкта українського повстанського руху. Ядром, керівною політичною силою запілля виступало підпілля, представлене організаційною мережею ОУН(б). Величезний матеріальний та моральний внесок повстанського запілля у забезпечення якісного функціонування українського руху Опору дає підстави вважати його важливим структурним елементом останнього.
Процес становлення та функціонування повстанського запілля можна умовно поділити на два періоди: перший — серпень 1943 - початок 1944 років — локалізований в основному у північно-західній частині України; другий — початок 1944 - початок 1946 років — більшої мірою стосується західноукраїнського регіону.
Головна Команда УПА в якості органу найвищої військової влади на території ПЗУЗ упродовж другої половини 1943 року розглядала повстанське запілля як територію своєрідної української державності. Державотворчі зусилля її керівництва реалізовувалися у двох паралельних площинах: встановлення у регіонах, контрольованих УПА, української цивільної адміністрації та формування мережі оунівського підпілля як реальної військово-політичної влади на місцевому рівні. У 1944 р. з метою легітимізації управлінських структур створюється УГВР, яка розглядалася сучасниками потенційно верховним органом української влади на території повстанського запілля. Проте в режимі реального часу керівництво усіма ділянками роботи в запіллі здійснювалося Проводом ОУН(б) та ГК УПА.
Однією з найбільш ефективних форм функціонування запілля виступали так звані «повстанські республіки». Їх локалізація характеризувалася як територіальним, так і часовим виміром. Особливо високий ступінь їх функціональної активності спостерігався у 1943 році на території північно-західної України. Починаючи з 1944 року, повстанські республіки створюються у Галичині і лісових масивах Прикарпаття. Поступове згортання їх діяльності у 1945 р., а декотрих і раніше — у 1944 році, було зумовлено активізацією процесу відновлення радянської влади в краї та посиленням репресивного тиску на місцеве населення.
Діяльність повстанського запілля носила поліфункціональний характер, одним із найважливіших завдань якого виступала військово-мобілізаційна функція. В її реалізації виразно виділялося два основних напрями — забезпечення самооборони сільських населених пунктів краю та проведення мобілізації до лав УПА.
Зусиллям керівництва УЧХ у рамках повстанського запілля було організовано медико-санітарну ділянку роботи: відкрито медичні пункти (шпиталики), проводилися курси з підготовки молодшого медичного персоналу, налагоджено збір і постачання медичних препаратів та перев’язочного матеріалу для потреб УПА.
У загальній структурі національно-визвольного руху повстанське запілля розглядалося основним чинником матеріально-продовольчого та кадрового забезпечення УПА. Ефективність його діяльності підвищувалася завдяки створенню та постійному вдосконаленню відповідних структур господарчого апарату запілля.
Заходи більшовицько-радянської влади, здійснювані в 1944 – на початку 1946 років у західних областях України, були спрямовані на те, щоб засобами руйнування економічної основи українського села (нищення хутірської системи, обкладення одноосібних господарств непосильними податками, створення колгоспів тощо) позбавити УПА її головної опори — повстанського запілля. Така політика державної влади в економічній сфері стала однією з детермінант гострого збройного протистояння у західних областях України в досліджуваний період.
Важливе місце в структурі повстанського запілля займала політико-пропагандистська сфера, зовнішньою ознакою чого було виділення її в окрему референтуру. Вибір форм і методів пропагандистської діяльності значною мірою визначався особливостями тогочасної військово-політичної ситуації, тобто присутністю на західноукраїнських землях спочатку німецьких окупантів, а потім — радянської влади.
Основними функціями політико-пропагандистської складової у різні періоди діяльності повстанського запілля були: налагодження роботи шкільництва та культурно-освітніх закладів на селі; видавнича діяльність; організація масових агітаційно-пропагандистських заходів тощо. Специфіка даної сфери діяльності полягала в тому, що об’єкт її спрямування (головним чином, населення краю) водночас виступав «споживачем» політико-ідеологічного продукту ворожої сторони. Саме тому не менш важливе завдання, що покладалося на працівників політико-пропагандивної референтури підпілля, полягало у максимальному обмеженні чи нейтралізації впливу ворожої пропаганди на суспільну свідомість повстанського запілля.
Свідченням крайнього вияву жорстокості збройного протистояння на теренах повстанського запілля, особливо з другої половини 1944 року, стали акти терору проти цивільного населення, організовані як радянською стороною, так і націоналістичним підпіллям. Їх широке застосування, особливо у поєднанні з політико-ідеологічним пресингом, приводило до деформації суспільної моралі, що виявилася у масовому поширенні такого негативного явища, як «сексотництво».
Всебічне вивчення та аналіз джерельної та історіографічної бази з історії національного руху Опору періоду Другої світової війни та повоєнних років дає підстави трактувати українське повстанське запілля одним з базових чинників системного функціонування Української повстанської армії. У структурній конфігурації українського національно-визвольного руху кінця 40-х років ХХ століття інтегративним елементом між УПА і запіллям виступало націоналістичне підпілля, яке, водночас, виконувало роль своєрідного каталізатора повстанської боротьби.
| 