У висновках узагальнено результати дисертаційного дослідження та викладено основні положення, що виносяться на захист: – намагаючись забезпечити повноцінну життєдіяльність державного організму та збереження територіальної цілісності імперії, офіційний Відень на початку XX ст. ініціював реформування виборчих систем до представницьких органів влади, щоб, з одного боку, локалізувати міжнаціональні конфлікти на крайовому рівні, а з іншого, – пом’якшити протистояння між національними групами в Державній Раді. Австрійський уряд планував закріпити фіксовані квоти національного представництва не тільки в парламенті, а й в крайових органах влади Галичини, що повинно було стабілізувати суспільно-політичне життя та сприяти економічному піднесенню провінції; – після парламентських виборів 1907 р., проведених на основі загального прямого та таємного голосування, міжнаціональні та соціальні конфлікти в Галичині набули винятково гострих форм політичного протистояння. Тому центральна влада почала активно втручатися у справи галицької автономії, підтримувати в польському та українському національних таборах політичні сили та окремих діячів, які прихильно ставилися до ідеї міжнаціонального примирення; – зважаючи на поглиблення польсько-українського антагонізму, офіційний Відень був змушений добирати методи для реалізації ідеї міжнаціонального примирення в Галичині. Проте запропоновані ним принципи порозуміння часто були не прийнятними як для польської, так і для української сторін через радикалізм національних програм та небажання учасників переговорного процесу визнавати доцільність пошуку компромісу; – після невдалої спроби нав’язати “згори” польсько-українську угоду 1907 р., офіційний Відень висунув принцип “національної згоди”, який передбачав укладення політичних домовленостей між сторонами за посередництвом уряду. Намагання членів австрійського уряду залучити помірковані політичні сили до конструктивної співпраці та особиста гарантія імператора щодо подолання міжнаціональних конфліктів на основі спільної “згоди народів” уможливили у 1914 р. прийняття виборчої реформи до Галицького сейму; – австрійський уряд не допускав можливості реалізації головної української національної вимоги щодо створення національно-територіальної автономії на українських територіях Цислейтанії, а намагався вирішити українське питання в Галичині виключно шляхом укладення польсько-української угоди; – пом’якшуючи польсько-українське протистояння, австрійський уряд надавав пріоритет виконанню ряду вимог українців в культурній та економічній сферах, що були в компетенції Галицького сейму. Проте українські політики розцінювали такі кроки центральної влади як недостатні для нормалізації польсько-українських відносин; – домагаючись рівноправного з поляками політичного статусу в краї, галицькі українці в гострих формах обструкції в представницьких органах влади вбачали єдиний дієвий метод, який би сприяв активному втручанню офіційного Відня у перебіг польсько-українського переговорного процесу та змусив польський національний табір йти на політичні поступки українцям; – ставлення австрійської влади до політичних течій українського руху еволюціонувало від підтримки поміркованих русофілів та клерикально-консервативних кіл до співпраці з українськими національними демократами. Такий крок був пов’язаний із напруженням відносин з Російською імперією, поширенням в Галичині москвофільських ідей та зростанням випадків переходу греко-католиків у православний обряд; – зміну політичного партнера в українському таборі критично сприйняли поляки, які намагалися переконати офіційний Відень далі надавати підтримку клерикально-консервативним колам, які не висували радикальних національних вимог та виявляли більшу поступливість під час переговорів з представниками галицької крайової адміністрації; – виборчі кампанії в Галичині сприяли конкретизації української національної програми та змушували галицьких українців постійно коректувати тактику політичної боротьби за національні права в межах австрійської державності. За результатами парламентських виборів 1907 р. та 1911 р. УНДП набула ознак масової партії, у той час, як кількість прихильників РУРП, УСДП, УХСС та РНП помітно зменшувалася. Підтримка офіційним Віднем УНДП призвела до того, що українські радикали у пошуках можливостей задоволення національних вимог поступово відмовились від співпраці з центральним урядом; – зважаючи на значне поширення національно-демократичної ідеології у середовищі галицьких українців, австрійський уряд почав співпрацювати з поміркованим крилом УНДП, що сприяло не тільки зміцненню позицій партії, а й стало запорукою домінування австрофільської орієнтації в українському середовищі. Основний зміст дисертації викладений у наступних публікаціях авторки: 1. Уська У. Діяльність Загальної Української Культурної Ради у Відні (1915–1918) // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Збірник праць. Вип. 3. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2000. – С. 104-110. 2. Уська У. Спроби впровадження етнічної назви „українці” в офіційне діловодство Австро-Угорщини (1914–1918) // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Збірник праць. Вип. 4. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2001. – С. 153-162. 3. Уська У. Проблеми делімітації державного кордону в австро-російських відносинах (1900–1914) // Наукові зошити історичного факультету. Львівський національний університет імені Івана Франка. Збірник праць. Вип. 5-6. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка, 2003. – С. 168-174. 4. Уська У. Політичне розмежування в русофільському русі Галичини у 1908–1914 рр. // Проблеми гуманітарних наук. Наукові записки ДДПУ. Вип. 12. – Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 2003. – С. 157-167. 5. Уська У. Парламентська виборча реформа 1907 р. у Цислейтанії: проблема національного представництва // Краєзнавчий збірник. Вип. VII. – Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет імені Івана Франка, 2003. – С. 361-370. 6. Уська У. Політика офіційного Відня та галицького намісництва щодо русофільського руху у 1908–1914 рр. // Історичні та культурологічні студії. Вип. 3. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 2004. – С. 153-180. | 