Дослідження українсько-польських етнополітичних відносин 1940-х – 1950-х рр., зокрема пошуку шляхів порозуміння в умовах опору тоталітарним режимам, їх політики щодо підігрівання міжетнічного протистояння, розпалювання збройного конфлікту і застосування репатріаційно-депортаційних заходів дало підстави для таких висновків: 1. Незважаючи на зростаючий інтерес українських, польських та інших дослідників до українсько-польських відносин, за наявності широкої джерельної бази з цієї проблеми, її етнополітологічне осмислення досі не набуло системного, комплексного і конструктивного характеру. Українські та польські науковці з різних світоглядних та методологічних позицій трактують причини, перебіг та наслідки українсько-польської конфронтації, що об’єктивно диктує необхідність активізації співпраці, вироблення узгоджених оцінок і підготовки спільних досліджень у цій галузі. 2. Шанси для українсько-польського порозуміння у політичних питаннях з’явилися на зламі 1939 – 1940 рр., коли українці і поляки відчули репресії радянських каральних органів, що дало поштовх до пошуку шляхів спільного протистояння тоталітарним режимам Німеччини та СРСР. Водночас переговори представників українських і польських праворадикальних сил були спорадичними і залежали від етнополітичної та військово-політичної ситуації на українсько-польському пограниччі, волюнтаристськи переділеному Москвою і Берліном за умовами пакту Ріббентропа-Молотова 1939 р. Щоправда, ОУН прагнула використати умови Другої світової війни для послаблення польських впливів не лише в Генеральній губернії, але й у приєднаних західних областях УРСР. Одним з ініціаторів українсько-польського міжетнічного, як і міжконфесійного, порозуміння був митрополит Української греко-католицької церкви А. Шептицький, який ще 1942 р. допускав можливість повернення радянських військ на Західну Україну та наполягав на створенні українсько-польської комісії для опрацювання юридичного статусу територій з національно змішаним населенням, що дозволило б уникнути конфронтації між обома визвольними рухами. Однак, незважаючи на те, що польська Національна рада в Лондоні вже на початку 1942 р. мала інформацію про можливі зміни східних кордонів Польщі 1939 р., її прибічники не хотіли порушувати це питання у переговорах з українським підпіллям. Попри той факт, що крім ОУН в українському визвольному русі на той час не було іншої політичної сили, яку б підтримувала більшість місцевого населення, польський уряд не сприймав цю організацію як суб’єкт переговорного процесу. Усталені стереотипи і протиріччя в середовищі польської політичної еліти щодо українського питання, насамперед стосовно східних кордонів Польщі, не дозволили еміграційному уряду сформулювати платформу спільної з українцями боротьби за незалежність. Зі свого боку, провідники українського визвольного руху не задовольнилися поступками з польського боку виключно в культурно-освітній сфері. Їх метою залишалася боротьба за державність і соборність українських земель. 3. В основі українсько-польського протистояння періоду Другої світової війни лежали діаметрально протилежні підходи обох визвольних рухів до вирішення територіальної проблеми. Уряд В. Сікорського у заяві від 25 лютого 1943 р. про польсько-радянські відносини відмежувався лише від претензій на кордони до Дніпра і Чорного моря, наполягаючи на відновленні кордонів польської держави до Збруча. Підігріті третьою стороною, ці протиріччя й призвели до збройного конфлікту, унаслідок якого найбільше постраждало цивільне населення, та унеможливили створення спільного фронту боротьби як проти Німеччини й СРСР, так і проти прокремлівського ПКНВ. В умовах, коли значну територію Західної України контролювала УПА та провід ОУН, не могло бути мови про прийняття “автономістських пропозицій” польського уряду. Провідники ОУН з недовірою й обережністю ставилися до автономістських запевнень польських політиків, оскільки мали досвід 1920 – 1930-х рр., коли уряд і сейм не виконали ні власних ухвал і законів, ні міжнародних зобов’язань щодо автономії Східної Галичини і Західної Волині. У свою чергу, польська сторона намагалася уникати збройної боротьби з УПА, оскільки зберігала свої головні сили для реалізації політичних планів, пов’язаних з поверненням східних територій. 4. Можливість вибуху українсько-польського збройного конфлікту була прогнозована обома сторонами, а тому, з одного боку, робились спроби його запобігання шляхом переговорного процесу для подолання територіальних протиріч, з другого, – йшла підготовка до збройного протистояння й очищення спірних теренів від супротивника. ІІІ Надзвичайний великий збір ОУН (1943 р.) підтвердив необхідність боротьби до тих пір, доки на всіх українських землях не буде відроджена Українська державність, ворогами якої визнавався німецький, московський і польський імперіалізм. Територіальні претензії уряду В. Сікорського на відновлення Польської держави в кордонах до 1 вересня 1939 р. ґрунтувалися на міжнародно-правових актах – умовах Ризького договору та рішенні Ради послів від 14 березня 1923 р., а також на змінах у національному складі населення східних “кресів”, глорифікації цивілізаційної ролі на них поляків. Тож українсько-польський конфлікт 1943 – 1944 рр., який спершу охопив Холмщину, а потім перекинувся на Волинь і Галичину, переріс у неоголошену війну двох сусідніх народів на теренах, де українці становили більшість. Причини його й надалі залишаються дискусійними в українській та польській історіографії. Водночас у розпалюванні цього конфлікту були зацікавлені насамперед Німеччина і СРСР, оскільки вони небезпідставно побоювалися об’єднання українців і поляків у боротьбі проти обох тоталітарних режимів. Спроби українського та польського підпілля на місцевому рівні зупинити стихійне кровопролиття мали ситуативний характер і нерідко зривалися провокаціями третьої сторони з метою недопущення порозуміння обох національних збройних формувань – УПА і АК. 5. Українсько-польський етнополітичний конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни став приводом для радянського і польського керівництва вирішити його шляхом проведення евакуації поляків з УРСР та українців з Холмщини, Підляшшя та Лемківщини. “Обмін” населенням мав не тільки нормалізувати суспільно-політичну ситуацію на українсько-польському пограниччі, але й сприяти розв’язанню фінансово-економічних проблем. Обидві держави потребували робочої сили для відбудови зруйнованої економіки, а перед Польщею стояло ще й складне завдання швидкого освоєння новоотриманих від Німеччини північно-західних територій, звідки було депортовано німців. Ідею нового західного кордону СРСР по лінії Керзона та обміну населенням також підтримали на Тегеранській конференції 1943 р. лідери західних країн, вважаючи переселення одним зі шляхів нормалізації міждержавних відносин у Центрально-Східній Європі. Пропагандистським приводом початку евакуації стали листи до радянського керівництва від українців з Польщі, особливо лемків із прифронтової зони, з проханням приєднати до України території їхнього проживання або переселити їх в Україну. Подібні листи надходили також до ПКНВ від поляків з Волині, які вимагали від польської влади швидкого переселення їх до Польщі, що було викликано хвилею терору 1943 – 1944 рр. Але на тлі загальної атмосфери якнайшвидшого переселення, поляки, насамперед Галичини, не мали наміру виїжджати до Польщі. Вже взимку 1944 р. керівництво обох держав пересвідчилось у бойкоті поляками переселенської акції. Такий розвиток подій зводив нанівець їхні плани щодо мононаціоналізації прикордонних територій. Саме тому, незважаючи на задекларований добровільний характер репатріації, фактично вже з весни 1945 р. радянське керівництво шляхом арештів та провокацій привело в дію депортаційний механізм, який змусив сотні тисяч поляків розпочати “добровільне” переселення. Втім, укладення Угоди 9 вересня 1944 р. про взаємний обмін населенням, де договірними сторонами виступали ПКНВ та уряди УРСР, БРСР і Литовської РСР, мало й зовнішньополітичну мету. З одного боку, Польща прив’язувалась до прорадянських сил, а з іншого – УРСР та БРСР виступали як суб’єкти міжнародного права, що в свою чергу посилювало позиції Кремля в реалізації концепції домінування в майбутній ООН. 6. Просування фронту на захід, загострення суспільно-політичної ситуації на українсько-польському пограниччі спонукали частину громадян, які втратили помешкання та власність, змінити місце проживання. Однією з причин, яка штовхала українців і поляків до переселення, був також страх перед відновленням терору, відплатних акцій з боку обох підпільних рухів. Тож попри незадовільне організаційно-транспортне забезпечення, Кремль прагнув якнайшвидше провести обмін. Проте як радянське, так і польське керівництво не володіло реальними даними про кількість переселенців, що зумовлювало неодноразові зміни часових рамок проведення акції. Ця ж причина породжувала проблеми із забезпеченням переселенців житлом на нових місцях, працевлаштуванням, відшкодуванням втраченого ними майна. Негативно була сприйнята радянським керівництвом інформація, отримана наприкінці 1944 р., про призупинення надходження заяв на переселення як від українців, так і від поляків. Одним з найважливіших чинників, який стримував населення від подання заяв, було вороже ставлення до переселення з боку польського та українського підпілля, які діяли на зрив акції, а також соціально-економічні чинники, зокрема побоювання самих переселенців щодо непевних перспектив на новому місці поселення. Ускладнювало процес переселення масове повернення українців зі східних областей УРСР, яке розпочалося в липні 1945 р. Головною причиною цього були важкі матеріально-побутові умови, в яких опинилися переселенці, незвична для них колективно-колгоспна форма ведення сільського господарства та атеїстична спрямованість духовного життя. 7. З погляду радянського керівництва, спротив переселенню мав політичне підґрунтя, а тому воно шукало нових методів, які б підштовхнули населення до виїзду. Є підстави стверджувати, що вже в другій половині листопада 1944 р. та на початку 1945 р. радянські спецслужби вдавалися до залякування, провокацій з метою примусити населення до якнайшвидшого виїзду. Нова польська влада, зі свого боку, зустрівши опір переселенню і зважаючи на певну нормалізацію взаємин УПА з польським підпіллям, у серпні 1945 р. вдалася до застосування військової сили для переселення українців. З цього часу виселення українців супроводжувалося брутальним насиллям, репресіями та численними вбивствами цивільних громадян, набувало всіх ознак депортації, а Холмщина, Підляшшя і Посяння втрачали українське етнічне обличчя. Виселивши в результаті репатріаційно-депортаційних акцій 1944 – 1946 рр. близько 482 тис. українців, прорадянська влада Польщі не вирішила головного завдання – ліквідувати українську проблему. На території південно-східних воєводств Польщі надалі залишалися значні анклави з українським та змішаним населенням, яке в окремих районах кількісно домінувало над польським. З огляду на це польський комуністичний уряд вдався до розроблення і реалізації плану повного виселення українців з південно-східних воєводств країни на північний захід під кодовою назвою “операція Вісла”. За цим планом обов’язковому виселенню підлягали всі польські громадяни української національності без огляду на їхнє ставлення до влади, а щоб не виникало двозначностей, виселенню підлягали усі українські етнічні групи, включно з лемками, а також змішані українсько-польські сім’ї. Поряд із внутрішньополітичними чинниками, які штовхали польське керівництво до радикального “вирішення” українського питання, були й зовнішньополітичні обставини. Домінантним серед них було невирішене питання західного кордону Польщі і території Східної Пруссії, яка за рішенням Потсдамської конференції була забрана у Німеччини на користь Польщі. Можна стверджувати, що польське керівництво володіло інформацією про можливу спробу лідерів західних держав ініціювати перегляд існуючого польсько-німецького кордону у зв’язку з нездатністю Польщі освоїти згадані території. Саме тому швидка депортація 150 тис. українців, які все ще залишалися в південно-східних воєводствах, дозволяла частково компенсувати брак населення цих територій, збезлюднілих унаслідок депортації німців. З огляду на можливий негативний міжнародний резонанс пропагандистське і правове обґрунтування акції було побудоване на тезі боротьби проти ОУН та УПА, опір яких можна було подолати лише шляхом ліквідації етносоціальної бази, тобто депортації українців. 8. Польський уряд не прагнув вирішувати українську проблему політично-правовими методами. Зокрема, узаконивши амністію для учасників АК, влада, не без тиску з боку СРСР, позбавила такої можливості вояків УПА та її прихильників. Пропагандистським приводом для початку насильницького виселення українців у рамках операції “Вісла” стало вбивство вояками УПА одного з найбільш авторитетних військових діячів Польщі – генерала К.Сверчевського, після чого в польському суспільстві рідко хто не поділяв ідею депортації. У районах безпосереднього зіткнення польських військових підрозділів із загонами УПА виселення проводилось форсованими темпами. Залежно від військової ситуації, населення отримувало більше або менше часу на залишення села, а саме виселення проводилося з великою брутальністю. Підтвердженням реалізації політики полонізації щодо українців став наказ про їх розпорошення серед поляків у місцях нового поселення, недопущення проживання компактних груп. Їх кількість у кожному населеному пункті не повинна була перевищувала 10 відсотків жителів. Виселення торкнулося й частини поляків, особливо тих, які у свій час мали взаємини з українським визвольним рухом. Серед них були заможні господарі й навіть римо-католицькі священики. 9. Недостатньо дослідженим залишається причетність Кремля до депортації українців у контексті операції “Вісла”. Встановлено, що радянський генерал І.Сєров, який був тоді головним радником Міністерства громадської безпеки Польщі, спостерігав за її проведенням. Однак, документів, які б свідчили, що Кремль ініціював або ж розробляв безпосередньо цю операцію не виявлено. Водночас незаперечним є факт, що взірцем при підготовці операції стала сталінська модель “вирішення національних питань”. Щоправда опосередковано, до участі в операції “Вісла” були залучені радянські та чехо-словацькі війська, які у зв’язку з попередженням польської сторони про її початок перекривали кордон від проникнення вояків УПА на їхню територію. 10. Незважаючи на рішення Потсдамської конференції та радянсько-польський договір про державний кордон, керівництво СРСР не відмовилось від ідеї територіальних обмінів і в наступні роки. Визначальною причиною цього процесу були геополітичні та економічні інтереси СРСР, зокрема в районі нового вугільного басейну обабіч українсько-польського кордону. Зумовлений цим обмін територіями між Польщею та СРСР (УРСР) супроводжувався насильним відселенням українців і поляків з тих районів у 1948 – 1951 рр. Кремлівська верхівка прагнула якнайшвидше залучити Польщу до соціалістичного будівництва, насамперед у галузі сільського господарства. У цьому процесі УРСР була відведена роль пропагандистського майданчика колгоспного устрою, який насаджувався і в західних областях у 1946 – 1948 рр. Однак ознайомлювальні поїздки польських селян до УРСР не дали очікуваних результатів. 11. Наприкінці 1940 – на початку 1950-х рр. поступово налагоджувався культурний обмін між Польщею та УРСР, що знайшло своє відображення в передачі до Польщі творів українських письменників і поетів, але передана література не спрямовувалася до української громади Польщі. Радянське керівництво не допускало зближення українських письменників з польськими, особливо з незалежними літературними об’єднаннями. Врегулювання питань взаємного повернення культурних цінностей було одним з головних завдань польського керівництва, яке цим самим намагалося піднести свій авторитет у суспільстві. Настирливість Варшави була настільки сильною, що Москва була змушена вдатися до повернення низки творів мистецтв та книжкових колекцій. Унаслідок жорсткої позиції голови Ради міністрів УРСР М.Хрущова частина польських культурних цінностей все ж залишилася в Україні. Крім того, М.Хрущов зініціював підготовку контрвимог про повернення українських культурних цінностей, вивезених гітлерівцями та захованих на території Польщі (на той час ще невідомою була доля великого архіву Наукового товариства ім. Т. Шевченка, що довгі роки переховувався у Варшаві). 12. Нова польська влада націоналізувала майно всіх українських гімназій і вчительських семінарій, громадських товариств і музеїв. Щоправда, вже в 1950-ті рр. польські політики усвідомили, що внаслідок антиукраїнської кампанії українська громада опинилася в національно-культурній ізоляції, а це в свою чергу вело до поглиблення націоналістичних настроїв в її середовищі. Саме це й зумовило перегляд офіційною Варшавою свого ставлення до проблеми української меншини в Польщі і дало поштовх до часткового задоволення культурно-освітніх і релігійних потреб українців. 13. Етнополітичне та ідеологічне забарвлення Львівського церковного собору 1946 р. та операції “Вісла” мало негативні наслідки не тільки для Греко-католицької церкви в Польщі та Україні, де вона опинилася на грані знищення, але й для українсько-польських відносин загалом. Духовенство переслідувалося органами безпеки, церковне майно перейняла влада, а більшість вірян унаслідок депортації 1944 – 1951 рр. були розсіяні по території Польщі. Тільки в умовах “хрущовської відлиги” ГКЦ вдалося частково відродити свою діяльність. Внаслідок втручання Російської православної церкви відбулися кардинальні зміни у Польській автокефальній православній церкві. Під тиском Москви ПАПЦ була змушена відмовитись від протекторату константинопольського патріарха, отримала автокефалію від московського патріарха та провела кадрові зміни, включно з відходом глави ПАПЦ митрополита Діонісія, якому не вибачили участі у відродженні Української православної церкви. Поряд з московським патріархатом у внутрішньоцерковний процес втручалося й радянське керівництво, з яким узгоджувалися навіть кадрові питання. Унаслідок відчутного зменшення вірян та радянських репресій щодо духовенства значного удару було завдано Римо-католицькій церкві на території України, яка втратила велику частину своєї власності і значно звузила територію свого адміністрування. Отже, українсько-польське етнополітичне протистояння в досліджуваний період, яке переросло у збройний конфлікт на завершальному етапі Другої світової війни, стало одним з мотивів депортації українського і польського населення із українсько-польського пограниччя, що не призвело до нормалізації українсько-польських взаємин на міжетнічному рівні. Тож сучасні взаємовідносини між двома народами повинні розвиватися як добросусідські, взаємовигідні й приязні, з урахуванням гіркого досвіду Другої світової війни і повоєнного періоду, його об’єктивного аналізу. Наукові студії істориків і політологів покликані закладати додаткові підвалини для поглиблення взаєморозуміння і співробітництва. Етнополітологічне осмислення тенденцій українсько-польських взаємин в період 1940 – 1950-х рр. висвітлює низку правових, наукових і практичних проблем, які потребують подальшого розв’язання. По-перше, необхідно продовжити удосконалення договірно-правової бази міждержавних відносин України і Польщі як стратегічних партнерів, подальшого законодавчого забезпечення прав української меншини в Республіці Польща та польської меншини в Україні. Окремої уваги заслуговують питання правового захисту жертв репресій, депортацій, у т.ч. акції “Вісла”, та відшкодування майна їх нащадкам. По-друге, на часі опрацювання нових науково-теоретичних і методологічних підходів до вироблення та дослідження національної політики Польщі та України стосовно етнічних меншин, гармонізації міжнаціональних відносин, утвердження міжнаціональної злагоди, розширення міждержавної співпраці в цій справі. Слід продовжити й активізувати спільні дослідження українськими і польськими істориками та політологами актуальних і контроверсійних сторінок історії українсько-польських взаємин з метою винесення повчальних уроків і запобігання конфліктних ситуацій на міжетнічному ґрунті, а також пошуку компромісів в оцінці спільного минулого. По-третє, з метою послідовної реалізації програми національно-культурного відродження національних меншин слід активніше долучати до цієї роботи місцеві державні адміністрації, громадські організації, творчі спілки, підприємницькі структури, національно-культурні товариства, засоби масової інформації. Громадським організаціям України ініціювати перед громадськістю Республіки Польща аналогічні пропозиції стосовно української меншини в Польщі. |
