Проаналізувавши діяльність українського жіноцтва в зазначений період, автор доводить, що вона була спрямована на відродження української літератури та підвищення освітнього рівня населення. Це в свою чергу стало основою створення жіночих організацій, які бачили мету своєї діяльності в поєднанні культурно-освітньої та політичної роботи. Внесок жінок у відродження української культури, українського театрального мистецтва, їх самовіддана робота в освіті, медицині, як і їх літературно-видавнича діяльність, - все це сприяло піднесенню національної свідомості українського народу. І що характерно: беручи участь у громадській роботі, українські жінки загалом не цікавились фемінізмом як таким у загальноєвропейському розумінні. В дисертації підкреслено, що фемінізм для українок не став політичною метою. На тлі тогочасної національної несправедливості й цілковитого нищення всього українського традиційна дискримінація жінки вважалась несуттєвою. Зокрема, Леся Українка, якій радили не займатися політикою, відповідала, що не може її залишити, коли Україна поневолена, що їй було б соромно закликати в поезії народ до дії, а самій стоять осторонь. Олена Пчілка докладала великих зусиль до згуртування жінок, але не вважала себе феміністкою, вбачаючи завдання жіночих організацій у боротьбі за українську справу. Діяльність українського жіноцтва відтак прогресивно вплинула на розвиток політичної й соціально-культурної сфери життя всього українського суспільства, стала значним кроком у визначенні жінкою свого суспільного статусу в змінених соціально-економічних умовах як Наддніпрянської, так і Західної України. І найголовніше – жінка виступила активним суб’єктом суспільного розвитку, однією із головних рушійних сил національного відродження України. На підставі проведених досліджень автор дисертації дійшов висновку, що український жіночий рух виник на хвилі національного відродження, став важливою складовою національно-визвольного руху, був пов’язаний з пошуком шляхів вирішення, передусім, національних питань. Активізацію жіночого руху в загальнонаціональному поступі зумовили бурхливі суспільно-політичні процеси, зміни в економічному житті, боротьба за національне відродження у ІІ пол. ХІХ ст. Саме тоді жінки потягнулись до культурно-освітньої та громадської діяльності, створили свої автономні організації, товариства, об’єднання. Наведені в дисертації статистичні дані та архівні матеріали свідчать про те, що прагнення жінок до знань, до професійної освіти, орієнтація на фахову (а відтак, більш оплачувану) працю, як основу економічної незалежності та рівноправності, вплинуло на зростання самосвідомості жінки й привело її до розуміння необхідності політичних змін, демократизації суспільства. У цьому процесі складався новий тип жінки – жінки-особистості, що прагнула відстоювати власні, а згодом й суспільні та національні інтереси. Водночас, уважне ознайомлення з документами і їх глибоке вивчення дає підстави стверджувати, що в українському суспільстві склалася парадоксальна ситуація – з одного боку, суспільство, хоч і з певними застереженнями, але сприйняло процес соціалізації жінок, з іншого ж – відкидало західноєвропейські феміністичні спрямування. І на це були свої причини: нерозв’язані соціальні, національно-політичні та культурно-освітні проблеми, на фоні яких питання емансипації жінки виглядало справою вторинною. Феміністична ідеологія в українській інтерпретації поєднувалася з ідеєю національного відродження, націоналізмом, була тісно пов’язана з пошуком шляхів розв’язання соціальних питань, і не лише тих, що стосувалися безпосередньо жінок. Нові матеріали, дали підстави твердити, що з самого початку суспільно-політичної діяльності жінки прагнули до єдності обох частин України. Про це свідчить і жіночий літературний альманах “Перший вінок”, авторами якого були відомі письменниці, представниці Наддніпрянської і Західної України. Хоч, щоправда, особливості суспільно-політичного розвитку, процесу національного відродження, існування парламентаризму, формування партійно-політичної системи, структури громадських товариств Наддніпрянщини і Західної України зумовили і певну відмінність в характері діяльності жінок. Проте, було чимало й спільного: пильна увага до питань національної культури та національної освіти й, найголовніше, – до єдності дій у питанні національного відродження. Нині, коли жінка формально отримала повні права і, є тією силою, яка забезпечує українській нації виживання та прогрес, цінним має бути досвід участі українського жіноцтва у суспільно-громадському та культурно-освітньому житті II пол. XIX ст. - поч. ХХ ст. Сучасному етапу розвитку суспільства має відповідати новий тип жінки, впевненої в своїх силах, впливової в сім’ї, суспільно-політичному, культурно-освітньому житті та державній політиці. І все ж і сьогодні жінка все ще менш активна, ніж чоловіки, бо відсутнє рівноправне партнерство жінок і чоловіків в усіх сферах життя та діяльності. А тому українське суспільство має прискорити становлення реальної гендерної демократії і творення тієї політичної системи, в якій жінки і чоловіки будуть рівними суб’єктами розбудови держави. Настав час утворення державного механізму підвищення соціального статусу і ролі жінки в суспільстві, створення більш сприятливих умов для повного розкриття її невичерпних інтелектуальних, духовних і творчих здібностей, забезпечення повної рівноправної участі жіноцтва в політичному, економічному, соціальному й культурному житті суспільства незалежної України. |
