В історіографії унійних процесів у західних єпархіях Київської митрополії домінує без перебільшення українська наука, що простежується протягом усіх періодів, тобто в ХІХ-ХХ ст. Найбільший поступ у зібранні фактологічного матеріалу та поповнені джерельної бази був зроблений, вочевидь, українською історіографією другої половини ХІХ – початку ХХ ст., репрезентованою науковцями більшості тодішніх українських регіонів. У міжвоєнний період дослідження унійних процесів проводилось зусиллями галицьких істориків, а у післявоєнний здійснювалось українськими вченими діаспори. В Радянській Україні в другій половині ХХ ст., в силу певних суспільно-політичних обставин, історіографічний процес, фактично, був перерваний. У сучасній українській історіографії окреслена тематика тільки починає розроблятись. У порівнянні з українським, польський історіографічний процес розвивався більш-менш рівномірно. Тут суттєвого розриву наукових традицій не відбулося. Польські науковці здебільшого розглядали унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії як складову частину історії польської католицької церкви та з огляду на політичні інтереси Речі Посполитої. У другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. у польській та українській історіографіях чітко виокремлюються три конфесійні напрямки: католицький, православний та уніатський, які відрізняються ідейними та методологічними підставами, концепціями, оцінками унії. На трактування унійних процесів впливали обставини суспільно-політичного життя, пануюча ідеологія та політична практика, конфесійна приналежність і світоглядні переконання авторів, рівень тогочасної науки та методології досліджень. Позаконфесійне унієзнавство важко пробивало собі дорогу протягом усього ХХ ст. Проте воно продовжувало зазнавати різноманітних впливів: конфесійних, політичних та ідеологічних. У ході дослідження визначилися три основні етапи наукового опрацювання теми: друга половина ХІХ – початок ХХ ст., міжвоєнний період та друга половина ХХ ст. У другій половині ХІХ – початку ХХ ст. представники Київської церковно-історичної школи та історики-краєзнавці мають, вочевидь, більш вагомі здобутки, аніж галицькі вчені і, тим більше, польські. Однак для досліджень цього історіографічного напрямку характерні суб’єктивність та упередженість в оцінці унійних процесів. Навпаки, фактологічно слабші дослідження галицьких істориків концептуально більш сильні. У міжвоєнний період розвиток української історіографії Галичини був тісно пов’язаний з українською Греко-католицькою церквою. Дослідники вперше виразно підкреслили об’єктивну зумовленість унійних процесів та національно-захисні мотиви діяльності руської ієрархії. Позитивом польської історіографії є те, що історики намагалися з’ясувати причини поширення унійних тенденцій в останній третині XVII – на початку XVIII ст. у зв’язку з тогочасними політичними обставинами та міжнародними відносинами, особливо в ракурсі стосунків Речі Посполитої з Росією. У післявоєнний період найбільш детально українськими та польськими науковцями досліджено процес переходу до унії Перемишльської єпархії. Дискурс польської історіографії кінця ХХ ст. вирізняється передусім застосуванням нових підходів до розгляду проблеми. Одним із кращих здобутків сучасної польської історіографії є концепція “нової унії”. Загалом українською та польською історіографією нагромаджено значний блок історичних знань про унійні процеси в західних єпархіях Київської митрополії. Доволі ретельно з’ясовано причини поширення унії, роль православного єпископату, перебіг та постанови основних унійних соборів кінця XVII ст., обставини переходу до уніатського віровизнання ієрархії, окремих церковних інституцій. Найбільш детально польськими та українськими істориками насвітлено процес поширення унії у Львівській та Перемишльській єпархіях. Однак ряд проблем залишились маловивченими та дискусійними і вимагають новітнього переосмислення (як наприклад, перехід до унії Луцької єпархії). Подальший розвиток досліджень унійних процесів у Перемишльській, Львівській та Луцькій єпархіях в останній третині XVII – на початку XVIII cт. має відбуватись за такими напрямками: завершення нагромадження історичних знань про тему та у плані розробки нових концептуальних підходів. Унійні процеси здебільшого розглядалися істориками ізольовано, по єпархіях, крізь призму діяльності церковних ієрархів. Нагромаджена величезна література, проте в загальноукраїнському контексті та масштабі подія не розглянута в одній великій спеціальній монографії, що є суттєвим недоліком унієзнавства. Давно назрілою є необхідність створення цілісного системного дослідження про поширення унійних процесів у західноукраїнських єпархіях на широкому геополітичному та міжнародному тлі на основі порівняльного аналізу документів як з римських, так і білоруських, російських та українських архівів. Розширення джерельної бази дасть змогу науковцям докладніше дослідити процес поширення унії в єпархіях. Перспективними виглядають аспекти реалізації унійної програми руської ієрархії та наслідки унійних процесів, зміни статусу церкви, духовенства, мирян та з’ясування значення унії для розвитку української культури, філософської думки, інтеграційних та націотворчих процесів. Потенційними резервами теми є вивчення внутрішньої історії уніатської церкви, латинізаційних впливів, формування самобутності уніатської сакральної культури. |
