Дослідження проблем взаємодії системи управління освітою та громадянського суспільства дозволило визначити та обгрунтувати шляхи вдосконалення організаційних і процедурних основ державно-громадського управління галуззю. Отримані результати підтверджують гіпотезу, покладену в основу дисертації, а реалізована мета й завдання дають змогу сформулювати такі висновки: 1. На основі вивчення вітчизняних та зарубіжних джерел наукової інформації в роботі здійснено аналіз упровадження нових підходів до управління освітньою галуззю на всіх рівнях з метою забезпечення механізму саморегуляції освітніх процесів. Розвиток громадянського суспільства потребує спільної реалізації функцій держави й функцій основних інституцій громадянського суспільства, у першу чергу, на регіональному рівні, де інтереси держави й потреби громади у сфері освіти перетинаються щоденно. Освітнє завдання громадянського суспільства – забезпечити умови для самореалізації окремих індивідів і колективів, задоволення приватних інтересів і потреб – необхідно інституційно закріпити. Недостатньо розробленою у вітчизняній науці з державного управління є проблема оцінки функціонування системи управління освітою з боку суспільства. 2. Встановлено, що стратегічні державні документи з регулювання освітніх процесів не містять розгляду альтернативних варіантів освітньої політики і були вироблені без належних консультацій з громадськістю. Крім того, кожний з наступних документів не мав чіткого зв’язку з попередніми, що не дозволяє твердити про наявність послідовної й цілісної стратегії реформування освіти в Україні. Механізму участі інституцій громадянського суспільства в управлінні досі не розроблено, за винятком законодавчого положення про органи громадського самоврядування закладів освіти, яким надані, в основному, консультативно-дорадчі повноваження. 3. Виконане дослідження показало, що методи навчання та засвоєння знань, що використовуються в українських школах, є відносно відсталими порівняно з сучасними міжнародними тенденціями та розвитком у цій сфері. Зусилля причетних до освіти установ та посадових осіб усе ще переважно спрямовані на обдарованих дітей, переможців олімпіад, тобто кращих учнів. 4. Узагальнення результатів анкетування працівників місцевих органів управління освітою дало підстави для висновку, що мотивація респондентів до реформування відносин у галузі є недостатньою, прискорення демократичного оновлення управління може гальмуватися з боку більшої частини опитаних через те, що ціннісні орієнтири більшості управлінців виробилося під впливом адміністративної системи. Оскільки готовність посадових осіб органів управління до діяльності в умовах становлення, розвитку й взаємодії з інституціями громадянського суспільства є ще не сформованою, то здійснення такої взаємодії органами управління потребує проведення цілеспрямованого кадрового менеджменту в галузі. 5. У дисертації обгрунтовано, що зміст і організаційні форми української освіти мають бути приведені у відповідність до вимог ринку та демократичного суспільства, вони мають враховувати регіональні особливості, індивідуальність навчальних закладів, не обмежувати, а заохочувати пошук найбільш ефективних підходів в наданні освіти, забезпечувати індивідуальні траєкторії навчання. Владним органам шляхом консультацій з громадськістю необхідно вирішити, освіту якого рівня вони підтримуватимуть і для яких категорій населення та ініціювати нормативне закріплення таких обов’язків. Контроль діяльності з надання освіти має стати державно-громадським, а правові норми мають визначати умови щодо участі третього сектору в управлінні освітою, конкретизувати роль місцевих органів управління освітою як таких, що безпосередньо взаємодіють з громадянським суспільством. 6. Розподіл відповідальності між зацікавленими учасниками освітнього процесу – державою, громадянами, суспільними інституціями – має захищати національні інтереси у створенні людського капіталу, забезпечувати справедливий доступ до освіти та сприяти соціальному зближенню. Для формування ефективної моделі державно-громадського управління освітою пропонується запровадження в якості експерименту на рівні окремих районів освітніх округів. Метою такого експерименту з організації управління на основі освітніх округів є формування структури державно-громадського управління освітою, адекватної новим цілям і якості освіти. Основним заходом експерименту є створення освітніх округів на території муніципальних утворень області. За результатами експерименту управління на основі освітніх округів можна визначити оптимальну структуру державно-муніципального й громадського управління освітою на основі таких критеріїв: – забезпечення рівного доступу споживачів до освітніх ресурсів і освітніх послуг; – єдність регіонального освітнього простору; – орієнтованість системи освіти на місцеві ринки праці. 7. Пропонується вирішення проблеми оптимізації мережі освітніх закладів і установ. Необхідно провести реструктуризацію мережі загальноосвітніх закладів, що забезпечить рівний доступ до освіти, профільне навчання в старшій школі, підвищення якості освіти за рахунок концентрації освітніх ресурсів, адекватних визначеному етапу навчання, і конкуренції установ. Освітня мережа повинна забезпечувати доступ до максимально широкого комплексу освітніх послуг. При цьому кількість тих чи інших освітніх закладів повинна відповідати реальним потребам у відповідних освітніх послугах. Реформування системи освіти може бути успішним лише в тому випадку, якщо воно отримає громадську, політичну й фінансову підтримку з боку органів державного управління та населення. 8. Доведено, що забезпечення якості є однією з визначальних складових упровадження державно-громадської моделі управління освітою. Інструменти оцінювання не є статичним явищем і потребують подальшого вдосконалення. Прозорість критеріїв та процедур має бути також забезпечена за допомогою докладних рекомендацій щодо проведення оцінювання. У стандартах освіти оцінці мають підлягати не одиниці навчального матеріалу, а процедури практичного застосування знань, умінь, компетенції. Якісний розвиток освітньої системи на регіональному рівні в даний час значно утруднено через такі проблеми: – перевага оперативного управління над програмно-цільовим; – відсутність системи педагогічного й освітнього моніторингу; – недосконалість широкого інформаційного поля; – недостатність практичної методичної допомоги педагогам. Обгрунтованими заходами у цьому плані є: удосконалення банку даних з метою посилення пізнавальної функції управління, чіткий розподіл функціональних обов'язків між різними рівнями управління, перевід управління на аналітичну основу, впровадження моніторингу результативності роботи керівників за основними показниками, проведення систематичної корекції усіх функцій управління на основі контролю, залучення громадських організацій до здійснення внутрішкільного контролю. 9. В умовах адміністративної реформи для впровадження запропонованих змін необхідно: – на законодавчому рівні закріпити обсяги участі громадськості в управлінні, сформулювати критерії взаємовідповідальності між державним апаратом та громадянським суспільством у виробленні та реалізації освітньої політики; – Кабінету Міністрів України розробити для прийняття Верховною Радою України проект національної програми інноваційного розвитку суспільства шляхом модернізації освіти; прийняти рішення, що покращують фінансовий стан освіти; внести зміни до чинних постанов щодо розширення участі громадськості в управлінні освітою; – Міністерству освіти і науки України розробити Концепцію навчальних планів і програм для обговорення громадськістю та всіма зацікавленими особами. Важливою ціллю при цьому є досягнення взаємозв’язку та відповідності між Державними стандартами та положеннями Національної доктрини розвитку освіти. Реформування державного управління освітою на засадах відкритості, демократичності, децентралізації, оновлення змісту освіти, реального залучення громадськості до управління в якості рівноправного партнера допоможе вирішити проблему набуття українським суспільством статусу суспільства, що навчається. | 