У висновках підводяться підсумки дослідження, узагальнюються результати висвітлення нової наукової проблеми – соціально-філософського аналізу війни в історії цивілізацій. Історико-філософський аналіз війни надає підстави диференціювати його на три періоди. Перший з них (від стародавніх часів до середньовіччя) характеризується описом феноменології збройної боротьби, теологічною (морально-етичною) проблематикою, перетворенням війська на інструмент державної політики, початком формування воєнної науки. Другий період відмічений появою масових армій та тотальних воєн. Впродовж нього відбувся перехід до загального військового обов’язку, на домінуючі позиції вийшли політологічні дослідження війни, посилилась увага до її економічної складової, з’явилися нові роди та види військ, відбулося становлення національних воєнних шкіл. В цей час оперативна індуктивна обробка воєнного досвіду, його використання при плануванні та веденні бойових дій, розвиток ініціативи командного складу виявилися більш ефективними, ніж пошук загальних законів, принципів воєнного мистецтва. Започаткована системна оцінка противника, власних сил, вивчаються діалектика зовнішньої та внутрішньої політики держав, рушійні сили формування конкретного змісту їх політики. В цей період панує класичний (ньютонівський) тип раціональності, одномірне лінійне мислення, з пріоритетом аналізу, експерименту, військової практики, а цілі та засоби війни поступово перетворюються на тотальні в контексті ієрархічного мислення. Після Другої світової війни на основі нової якістю балансу сил виникають війни з “непрямими” асиметричними діями. Співіснування старих і нових способів боротьби призвело до розвитку багатофункціональних збройних сил, широкого застосування різних методів їх дослідження. Труднощі у прогнозуванні характеру майбутніх воєн, на думку автора, пов’язані з необхідністю врахування складної динаміки появи, зміцнення та занепаду позицій учасників світового процесу, розширенням спектру цілей та мотивів їх боротьби, значних змін інструментів насильницьких конфліктів на тлі зростання напруженості у міжцивілізаційному протистоянні. Аналіз розвитку поглядів на війну (збройний конфлікт) у другій половині ХХ ст. засвідчив наявність двох взаємодоповнюючих тенденцій: розвиток, модифікація традиційних підходів та поява принципово нових концепцій (теорій). При цьому у теоріях вітчизняних та зарубіжних фахівців спостерігалося багато спільного, насамперед, схожа методологія аналізу військово-технічної сторони війни. Посилилася увага до “небойових” форм протиборства; “непрямих дій”. Радянським теоретикам належав пріоритет у розробці військово-технічної сторони збройного насильства (теорія воєн шостого покоління та ін.). Водночас, вчені країн НАТО виступили ініціаторами у дослідженні багатьох напрямків економічної, національно-етнічної складових воєн (збройних конфліктів), розвитку та диверсифікації цивілізаційних, когнітивно-психологічних, морально-етичних теорій, здійсненні глибоких експериментальних порівняльних розробок. У дисертації проаналізовано часткові політологічні теорії на рівнях окремої держави, наддержавних об’єднань, регіонів та міжнародної системи у цілому, виділені найбільш цікаві узагальнення. Критичне переосмислення теоретичних розробок надало можливість виявити певні тенденції. Якщо західні експерти розглядають причини воєн (збройних конфліктів) переважно на макрорівні (приміром, цивілізаційні теорії), то вчені колишнього СРСР намагаються уточнити дефініцію та класифікацію воєн (збройних конфліктів), розглядаючи їх як специфічне соціально-політичне явище. Останнім часом більше уваги приділяється їх ірраціональній складовій. Фахівці все частіше спираються не на політику, а на відносини й протиріччя (суперечності), не на збройну боротьбу, а на насильницькі дії одного суб’єкта стосовно іншого. Зростає розуміння, що політика й збройна боротьба не можуть повністю відбити зміст взаємодії між державами, націями (народами), соціальними групами. До здобутків українських вчених слід віднести урахування специфічної природи й проявів внутрішнього збройного конфлікту, зокрема його асиметричного характеру, невизначеності правового поля врегулювання, моральної деформації комбатантів, виявлення тенденцій трансформації внутрішніх етнічних конфліктів в їх міжнародні багатосторонні аналоги. Разом з цим, відмічається помітне розмаїття підходів фахівців через використання різних джерел інформації, специфічність досвіду, усталені стереотипи при аналізі різних регіонів або різних історичних періодів. На це накладається значний масив літератури, що ґрунтується на емпіричних фактах, які поки що критично не переглянуто й не класифіковано. Предметом аналізу дисертанта стали великі динамічні групи змінних (економічні, культурологічні, технологічні), системна оцінка усіх факторів, за якими війна розв’язується або запобігається впродовж історії людства. Відмічено, що на конфлікти впливає глобалізація, яка обмежує роль та функції держав, інших суб’єктів політики. Причини та фактори, негативні наслідки цього процесу досліджено в роботі. Висвітлено суперечність між необхідністю втручання інших країн у справи суверенної держави для зменшення можливих наслідків гуманітарної катастрофи та її права на легітимну реалізацію внутрішньої політики. Наголошується на необхідності врахування впливових груп за інтересами, можливостей провокаційних піар-кампаній тощо. Останнім часом різко збільшилась кількість “некласичних воєн” з використанням стратегій так званих “непрямих” дій, суттєво розширилися спектр їх учасників, способи досягнення цілей, арсенал систем озброєння. Це вимагає переосмислення ролі та функцій Воєнної організації держави, удосконалення системи підготовки військових фахівців. В дисертації проаналізовані основні недоліки національного воєнного законодавства, звернена увага на відсутність системності та послідовності в реформуванні та розвитку Воєнної організації держави. Узагальнені основні недоліки щодо процедури розробки та прийняття концептуальних документів в галузі національної безпеки та оборони. В роботі також звернута увага на консерватизм у підготовці військових фахівців, розглянуті сучасні тенденції в системах військової освіти провідних країн світу (безперервність навчання, зміна змісту та спрямованості навчання з урахуванням нових небезпек, загроз та ризиків, організація навчальних груп, технології зворотного зв’язку тощо). Узагальнені основні недоліки в системі національної системи військової освіти (організація навчального процесу, зміст навчання, застаріла матеріально-технічна база, недостатнє фінансування тощо). Підкреслено органічний взаємозв’язок, що існує між загальним станом освіти в Україні та негативними явищами і тенденціями, що існують в системі військової освіти. Це стосується базової підготовки курсантів, мотивації на проведення досліджень науково-педагогічних працівників, взаємозв’язку воєнної науки і практики та ін. | 