З метою визначення та врахування міжнародних тенденцій занятості у процесі формування національної стратегії управління трудовими ресурсами, а також розробки нових підходів щодо впровадження моделі інноваційного технологічного розвитку можна запропонувати такі теоретико-методологічні висновки та практичні рекомендації. 1. Людський капітал є втіленим у людині запасом здібностей, знань, навичок і мотивацій, а його формування потребує «людських інвестицій», до яких відноситься освіта, підготовка кадрів для роботи на виробництві, науково-інформаційний пошук, виховання дітей. Людський капітал розширює спектр економічних цінностей та здатен підвищувати ефективність діяльності як в традиційно ринковому економічному середовищі, так і в секторі господарства, який раніше сприймався як позаринковий, причому дохід від нього може набувати як грошової, так і негрошової форми. 2. Інтенсивність і успішність технологічних процесів, що ведуть до створення глобального інформаційного суспільства, залежать від обраної стратегії розвитку, наявних людських, матеріальних, фінансових ресурсів, які мають у своєму розпорядженні країни. Достатньо ефективними та конкурентоспроможними є тільки ті стратегії, які виходять з презумпції того, що людський розвиток – це орієнтир та кінцева мета соціально-економічного розвитку. Відмінна риса такої стратегії людського розвитку – акцент на забезпеченні оптимального формування людського капіталу, який слід розглядати не тільки в утилітарному контексті (маючи на увазі формування і реалізацію продуктивних здібностей), а і як самостійну цінність. Тільки країни, які віддають пріоритет формуванню людського капіталу, мають успіхи в темпах зростання, забезпеченні зайнятості, скороченні нерівності в розподілі доходів і пом’якшенні проблеми бідності. 3. В умовах глобалізації у світовому господарстві відбулася трансформація в ієрархії цілей державного регулювання конкурентоспроможності національної економіки, а саме: спочатку на перше місце висувалися цілі стабілізації фінансових умов функціонування господарської системи і досягнення стійкого економічного зростання, а надалі – концентрація на національній території інформаційних ресурсів, передусім висококваліфікованих кадрів, які є водночас і носіями інформації, і носіями капіталу у найбільш прогресивній його формі. Міжнародна міграція зумовлює нові виміри соціального та освітнього розшарування в країнах – експортерах та імпортерах робочої сили: висококваліфіковані іммігранти становлять конкуренцію для кваліфікованих працівників у країнах-лідерах, але сприяють створенню додаткових робочих місць у сфері послуг та у деяких нішах інформаційної економіки. Міграція найменш кваліфікованих кадрів призводить до погіршення статусу низькокваліфікованої праці та деградації відтворювальних потенціалів країн – імпортерів мігрантів, через що кадри низької кваліфікації, які залишилися в країні виїзду, не відчувають особистих переваг від кількісного зниження пропозиції робочої сили їхнього рівня кваліфікації. 4. У центрі нової системи пріоритетів інноваційного розвитку знаходиться фактор людського капіталу як найбільш динамічний та дедалі більш впливовий чинник розвитку відтворювальних систем, функціональне значення якого перевищує роль капіталовкладення фінансового та матеріально-речового характеру. Відповідно до цього, накопичення людського капіталу випереджає темпи накопичення фізичного капіталу, що зумовлює пріоритетність інвестування в науку, освіту та кваліфікацію. За умов інформаційної економіки інвестування в людину набуває домінантних рис у контексті регулятивного інструментарію. Взаємозв'язок між рівнем економічного розвитку і нормами віддачі інвестицій в інтелектуальний капітал має U-подібну форму, що означає, що показник ефективності вкладень в людину зміщується вгору навіть за умов «інвестиційної насиченості». Цей феномен лежить в основі сучасних стратегій міжнародної конкурентоспроможності та відповідної регулятивної політики. Причому виділяються різні види інвестицій у людину: це освіта, кадрова підготовка, і професійний розвиток кадрів. 5. Відносини держави та приватних агентів у сфері зайнятості мають дихотомічну природу. Оптимізація умов зайнятості є елементом загального узгодження інтересів суспільних інститутів, приватних агентів та їх об’єднань. Держава, здійснюючи контроль за умовами праці, видобутком невідтворюваних природних ресурсів, характером природокористування тощо, примушує приватні структури до зменшення норми прибутку та збільшення витрат, зумовлених загальносуспільними потребами. Водночас, держава бере на себе значну частину повноважень та зобов’язань в плані соціальних виплат, завдяки чому соціальна діяльність держави підвищує прибутковість приватних компаній. 6. Наявність достатньо кваліфікованої робочої сили є обов’язковою умовою досягнення господарськими організаціями поставлених цілей і виживання в умовах глобальної конкуренції. Окрім того, для підприємців важливою умовою успіху на міжнародному ринку є можливість доступу до світових інформаційних ресурсів, а для компаній, що намагаються ефективно управляти виробництвом і реалізацією інформаційних ресурсів, дуже важливо підвищувати якісний рівень інформаційної діяльності, виходити на новий щабель розвитку й обіймати відповідне місце серед конкурентоспроможних світових виробників і сфер залучення професійних кадрів. 7. Сучасне державне регулювання ринку праці передбачає комплекс диверсифікованих економічних, адміністративних та організаційних заходів та набуває активних та реактивних форм. Активна регуляція здійснюється у відповідності до пріоритетів концентрації сукупного інформаційного ресурсу, формування кадрового потенціалу, в той час як реактивна реструктуризація відбувається під тиском зовнішньої кон’юнктури, ринкової лібералізації, бюджетних обмежень і полягає у зменшенні чисельності зайнятих, оптимізації показників заробітної плати, мобілізації соціальних та виробничих активів, санації, закритті збиткових виробництв та здешевленні факторів виробництва. Проблема безробіття вирішується не тільки прямими інструментами (виплата допомоги, скорочення робочого тижня та ін.), а й за допомогою комбінації різних засобів: стимулювання економічного зростання, створення ефективної системи підготовки та перепідготовки професійних кадрів. Чинник інституційної політики з боку держави набуває особливого значення для України, враховуючи те, що вітчизняна економіка відчутно потерпає від відтоку фахівців, який постає найбільш ефективною та поширеною в сучасному світі формою трансферту технологій. 8. Необхідними є зміни в системі нормативно-правового регулювання зайнятості в Україні у відповідності до стандартів ЄС. Так, чинне законодавство про зайнятість має краще враховувати особливості і специфіку різних соціально-демографічних груп, забезпечивши молодим людям, за прикладом деяких країн Євросоюзу, більш легкий доступ до кадрової перепідготовки. Рівень та порядок нарахування заробітної платні мають відігравати більш конструктивну роль, попереджаючи відтік кадрів за кордон та стимулюючи внутрішній рух працівників між галузями і регіонами країни відповідно до пріоритетів соціально-економічного, технологічного розвитку. Доцільним є широке використання зарубіжного досвіду тарифікації оплати праці на підприємствах і в організаціях незалежно від форми їх власності. Державі слід стимулювати економічними, а також інституційними і правовими методами зацікавленість підприємств в регулярному навчанні і підвищенні кваліфікації свого персоналу, при цьому активний контроль за якістю освіти з боку держави має підвищити рівень розвитку освітньої галузі і таким чином сприяти підвищенню попиту на навчальні послуги, зростанню впевненості в якості освіти, що надається провідними навчальними закладами та місцевими освітніми установами. |
