Проведений дисертантом цілісний порівняльний аналіз європейської стратегії Гельмута Коля та стратегії “червоно-зеленої” коаліції на чолі з Герхардом Шрьодером дає підставу для таких висновків. 1. Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії. 2. Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Коля після 1990 року доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій “старої” ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті. 3. Перемога СДПН та Союзу 90/Зелені на парламентських виборах 1998 року в Німеччині обумовила формування нової урядової коаліції на чолі з канцлером Герхардом Шрьодером і позначила перехід влади від покоління, яке перенесло Другу світову війну, до післявоєнного покоління. У сфері німецької зовнішньої політики нова генерація політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, концептуально і практично завершила процес “нормалізації”. Остання стала етапом величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації та концептуальної адаптації в 1990-х роках політичної еліти ФРН до нового положення в світі і передбачала відмову від деяких самообмежень, притаманних Боннській республіці. Саме “нормалізація” позначила перехід політичної традиції “старої” Боннської республіки в політику вже Берлінської ФРН і призвела до перегляду та подальшого обґрунтування європейської політики Німеччини. 4. Прикметною особливістю стратегії Г.Шрьодера в ЄС стало нове визначення акцентів за умови збереження концептуальних основ європейської політики Боннської республіки. Відтепер стабільність і прогнозованість німецької політики в Європейському Союзі забезпечується не переважанням європейських інтересів над національними чи європатріотичною риторикою, а чітким визначенням німецьких інтересів та їх активним захистом в рамках багатосторонньої внутрісоюзівської дипломатії. 5. Зміщення акцентів означало також перегляд основних зовнішньополітичних пріоритетів шляхом пошуку нового балансу між інтеграцією та національними інтересами. Останні передбачалося інтегрувати в схему збалансованих загальноєвропейських інтересів, паралельно посилюючи компетенцію Німеччини у визначенні політичного курсу Європейського Союзу в цілому. 6. Протягом 90-х років минулого сторіччя німецько-французькі відносини зазнавали змін. Після приходу до влади уряду Шрьодера в них також відбулося зміщення акцентів: основою активного співробітництва є політичний баланс інтересів. Відповідно там, де вони співпадають – продовжує існувати “мотор”, якщо ні – виникає конкуренція. Спостерігається подальша диференціація німецько-французької співпраці: активна – в сферах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, європейської оборони, а також юстиції та внутрішніх справ; розбіжності у підходах, протиборство – в питаннях розширення ЄС, аграрної реформи та майбутнього Союзу. Позначилася тенденція до поступового зміщення балансу в стосунках між Берліном і Парижем на користь першого. 7. Разом з тим, рівень двосторонніх відносин постійно залишається високим і базується на міцному договірному й інституційному фундаменті. Політичні еліти обох країн чітко усвідомлюють, що без німецько-французької згоди подальший розвиток інтеграційних процесів в Європі не може бути успішним, оскільки ні реформування різних сфер спільної політики, ні формування ефективних структур розширеної Європи неможливі без або всупереч Франції. 8. Паралельно з ревізією франко-німецьких стосунків відбувався пошук нового балансу в підходах “червоно-зеленої” коаліції на чолі з Герхардом Шрьодером до процесу розширення Європейського Союзу на Схід. По-перше, Шрьодер, на відміну від свого попередника, чітко окреслив ієрархію німецьких пріоритетів в європейській політиці. Спочатку поглиблення інтеграційних процесів, яке в подальшому повинно було створити підґрунтя для вступу нових членів, а вже потім розширення. По-друге, соціал-демократи і зелені побудували свою стратегію щодо прийому в Євросоюз країн ЦСЄ на основі прагматичного співвідношення цілей і засобів. За умов обмежених коштів Німеччина забезпечила створення інституційних і фінансових рамок для розширення та досягла визначення його часових меж згідно із власним баченням перспектив. По-третє, активно використовуючи фактор розширення, керівники ФРН здійснювали тиск на своїх партнерів по ЄС з метою ініціювати реформи в інших важливих для німецьких інтересів сферах – аграрній, інституційній. 9. У результаті інституційних змін в ЄС, які відбулися внаслідок проведення в 2000 році міжурядової конференції і підписання Ніццького договору, Німеччині вдалося посилити свою вагу в інституціях ЄС: вона отримала в Раді ЄС 29 голосів (до цього мала 10), як Франція, Велика Британія та Італія. Разом з тим, Шрьодер домігся введення демографічного критерію (німці мають 17%, французи – 12%) при прийнятті рішень кваліфікаційною більшістю. Відтепер ФРН може блокувати рішення Ради ЄС разом з усього лише двома коаліційними партнерами. Крім того, Федеративній Республіці вдалося уникнути скорочення числа своїх депутатів у Європейському парламенті при вивільненні місць для парламентарів із країн-кандидатів – за ФРН залишилася квота в 99 депутатів, тоді як за Францією всього 72 місця. 10. Політично суттєвим і значимим нововведенням в європейській політиці урядової коаліції соціал-демократів та зелених стало успішне використання моделі Конвенту, що була реалізована як в процесі вироблення Хартії основних прав ЄС, так і для подальшої розробки інституційної реформи. Таким чином, Герхард Шрьодер і Йошка Фішер не тільки здійснювали “нове визначення акцентів”, а й використовували для цього нові інструменти. На відміну від свого попередника, що діяв за логікою пристосування, новий канцлер, після приходу до влади, запропонував і реалізував більш прагматичний і активний сценарій адаптації європейської політики об’єднаної Німеччини до нового положення країни в Європі. На думку автора, все це дає підстави говорити про суттєву модернізацію європейського курсу ФРН після 1998 року, що має наступні виміри й особливості: головна її мета – завершення європейської інтеграції; в рамках внутрісоюзівської дипломатії Німеччина поводиться і діє як “велика держава”; національні інтереси визначають німецьку європейську політику; визначена ієрархія пріоритетів в ЄС; відносини з Францією базуються на балансі політичних інтересів; поряд із нововведеннями активно використовуються досвід і здобутки Боннської республіки. 11. Отже, протягом першого канцлерства Шрьодера, Берлінська республіка, відстоюючи власні національні інтереси, стала на шлях “нормалізації” і своєї європейської політики, що призвело до переоцінки властивих попередній ФРН ідеологічних і політичних табу і обумовило модернізацію європейської політики об’єднаної Німеччини за умови збереження її парадигмального розвитку. 12. Модернізація німецької політики в Європі обумовила зміни в підходах німецької політичної та наукової еліти до євроінтеграційного курсу Києва. Від сприйняття України в якості потенційного вогнища нестабільності і ядерної небезпеки в Європі до підтримки українських прагнень інтегруватися в ЄС. Передумовами такої еволюції є як політичні і економічні процеси в Україні, так і міжнародні чинники – розширення ЄС та актуалізація в світі безпекової теми внаслідок терактів 11 вересня 2001 року. 13. Значна частина німецьких науковців і політиків виступає проти принципової відмови Україні в її майбутньому членстві в ЄС. Разом з тим, вони звертають увагу на нагальну потребу в демократизації української політичної системи і подоланні залишків старої радянської культури та ментальності. | 