Природоохоронне співробітництво є одним з вирішальних напрямів в діяльності європейських держав в контексті подолання екологічної кризи та запобігання незворотній деградації природних ресурсів. Така позиція зумовлена кількома факторами, які, в своїй сукупності, перетворюються на основоположні принципи розвитку міжнародних відносин і, тим самим, визначають основні складові, глибину і характер формування європейської системи екологічної політики. Стрімку глобалізацію, яка охопила майже всі сфери розвитку суспільства, на цьому етапі доповнює збільшення світової диспропорції у промисловому виробництві та використанні природних ресурсів. Все це призводить до загострення старих та виникнення нових осередків напруги та нестабільності між окремими державами та групами країн, в основі яких фактори природничого характеру та розподілу ресурсного потенціалу. Уразливість людини внаслідок різкої зміни екології свого існування та основних характерних рис оточуючого її навколишнього середовища, а також неможливість пристосуватися до нових незворотних перетворень зробили проблему захисту та попередження деградації довкілля однією з актуальних в контексті сучасних глобальних проблем. Глобальні екологічні проблеми мають соціоприродний характер, загострення яких провокується, з одного боку, природними факторами та нестачею природних ресурсів, а з іншого, негативним впливом антропогенної діяльності на стан навколишнього природного середовища. Суперечності в оцінці характеру перетворень на планеті – носять вони циклічний прогнозований характер чи змінюються під впливом діяльності людини – не є першочерговим питанням. Яким би не був характер змін, глобальні екологічні проблеми потребують невідкладних заходів для їх усунення та попередження. Глобальні екологічні проблеми можна охарактеризувати як проблеми, які виникають із протиріч між соціальним характером розвитку людства та здатністю природи забезпечити умови його існування. Вирішення глобальних екологічних проблем означає усунення об’єктивних і суб’єктивних причин їх кризового загострення. Процес глобалізації і стан навколишнього природного середовища мають тісний взаємозв’язок. Роль глобалізації і її вплив на погіршення довкілля є очевидними і полягає у виснаженості природних ресурсів, які використовують для підтримки подальшого розвитку світової економіки. Водночас, такий зв’язок не є однобічним. Стан довкілля так само впливає на глобалізацію, адже саме в ньому цей процес черпає ресурси для свого подальшого розвитку. Водночас, оскільки глобалізація є об’єктивним незворотнім явищем, зусилля міжнародної спільноти та цілі міжнародного співробітництва мають бути спрямовані на вирішення, а не на збільшення диспропорцій, які розколюють світове суспільство. Протягом сторіч людство в своїй діяльності виробило три схеми поведінки перед потенційними загрозами – це пристосування, яке веде за собою культурні і екологічні зміни в суспільстві; врегулювання, коли основні дії направлені на подолання конкретних негативних наслідків; попередження, превентивні дії, направлені не на боротьбу з наслідками, а на їх недопущення. На цьому етапі саме третя модель поведінки, превентивні заходи, може адекватно та ефективно відповісти на глобальні проблеми сучасності, до яких відносяться екологічні. Оскільки екологічна криза є явищем глобальним, тобто торкається життєвих інтересів всього людства, всіх без виключення держав чи народів, а також кожної окремої людини, для свого вирішення вона вимагає консолідованих превентивних дій всього світового суспільства і, тим самим, виступає об’єктивним фактором розвитку сучасних міжнародних відносин в Європі. Європейські держави пройшли довгий шлях до формування політики в сфері охорони навколишнього природного середовища, який охоплює ХХ – початок ХХІ сторіччя і умовно поділяється на п’ять етапів. Наприкінці ХХ сторіччя європейська спільнота, керуючись основними принципами в сфері захисту навколишнього природного середовища, виробленими в рамках ЄС, постала перед необхідністю створення такої системи екологічного захисту, яка б об’єднала всі країни регіону, а не лише членів ЄС, і зробила можливим впливати на формування національних екологічних політик через наближення до європейських екологічних норм і стандартів. Зазначене проявилося у формуванні загальноєвропейського процесу “Довкілля для Європи”, який став визначати нову парадигму розвитку міжнародних відносин в сфері захисту навколишнього природного середовища в Європі. Переорієнтація країн соціалістичного табору на засади ринкової економіки та демократичних цінностей поставила на порядок денний в Європі нові проблеми, які пов’язані з впровадженням відповідної політики захисту довкілля в цих державах, та залучення до європейської системи управління захистом навколишнього природного середовища. Країни Центральної та Східної Європи, які досить тривалий час знаходилася у фарватері “соціалістичного” ставлення до проблем захисту навколишнього природного середовища, опинилася перед необхідністю розбудови власної екологічної політики із визначенням її засад та основних принципів, а також місця в системі глобальних механізмів регулювання та управління природоохоронною діяльністю. Загальноєвропейський процес “Довкілля для Європи”, який став тим форумом, в рамках якого приймаються скоординовані рішення і виробляються спільні заходи щодо захисту навколишнього природного середовища в регіоні ЄЕК ООН, допоміг країнам з перехідною економікою адаптуватися до нових реалій і потреб в сфері захисту довкілля, наблизитися до екологічних норм і стандартів, які існують в європейських країнах, а також стати повноправними учасниками європейського міжнародного співробітництва щодо захисту довкілля. В цілому, підсумовуючи огляд результативності діяльності процесу “Довкілля для Європи” можна констатувати, що він став для країн з перехідною економікою важливим засобом формування єдиної екологічної політики в масштабах регіону, розробки стандартів, нарощування потенціалу та обміну досвідом. Діяльність у зазначеній галузі виявилася досить успішною, адже поєднувала в собі аналіз, стратегічне планування та фінансову підтримку розвитку природоохоронного співробітництва. З початку свого заснування зазначена система стала важливим внеском у розвиток інституційних і договірних механізмів охорони навколишнього природного середовища та мала на меті запровадження довгострокового процесу оцінки екологічних загроз, вироблення методології оцінки та проведення регулярних консультацій між зацікавленими державами. В результаті організації з 1991 року низки природоохоронних конференцій міністрів довкілля регіону ЄЕК ООН, до процесу “Довкілля для Європи” були залучені всі країни Європи, Північної Америки, Кавказу та Центральної Азії. В його рамках були прийняті важливі політичні рішення та пріоритетні заходи, а також налагоджена координація діяльності таких механізмів регіонального і субрегіонального співробітництва, як Цільова група Програми дій в галузі захисту навколишнього природного середовища; Комітет з підготовки проектів; Регіональні екологічні центри. Важливим досягненням було встановлення практики проведення оглядів результативності екологічної діяльності в рамках ЄЕК ООН та в країнах з перехідною економікою, а також періодичних регіональних доповідей щодо стану довкілля в європейському регіоні, за допомогою яких не лише здійснюється аналіз співробітництва щодо захисту довкілля, але й виробляються заходи щодо посилення екологічної політики як в рамках всього регіону, так і в окремо взятих країнах. Процес “Довкілля для Європи” крок за кроком перетворюється на важливу довгострокову загальноєвропейську політичну структуру для розгляду ключових політичних проблем, розробки програм, підготовки юридично зобов’язуючих документів та впровадження різноманітних ініціатив, включаючи нові інституційні структури діяльності у сфері збереження навколишнього природного середовища. За умов все ще триваючого переходу України на засади сталого розвитку та через брак достатніх фінансових ресурсів для його адекватного упровадження, європейське співробітництво, і загальноєвропейський процес “Довкілля для Європи” зокрема, для нашої держави перетворюються на рушійну силу реформ та інституційних перетворень у сфері охорони навколишнього природного середовища. Разом з цим в екологічній сфері існує ціла низка зовнішніх загроз, які здатні негативно впливати на формування національної екологічної політики і зумовлені внутрішніми тенденціями розвитку нашої держави. В комплексі зазначених проблем основне місце займають: низька пріоритетність проблем охорони навколишнього природного середовища в комплексі внутрішніх проблем держави; порівняно низький рівень соціально-економічного розвитку, який ставить в залежність екологічну ситуацію в державі від вектора економічного розвитку. В цьому контексті перехід до моделі сталого розвитку в Україні пов’язаний, передусім, зі ступенем економічної міцності держави, її регулюючими функціями і здатністю об’єктивно впливати на внутрішні макро і мікроекономічні процеси в державі; природоохоронні установи в Україні характеризує слабкість фінансових і людських ресурсів, обмежені важелі впливу; прорахунки в оцінці потенційних можливостей і переваг для України від активної і повноправної участі в міжнародному природоохоронному співробітництві; невикористання свого екологічного потенціалу, як країни, яка пережила одну з найжахливіших екологічних катастроф людства. Перелічені вище загрози багато в чому обумовлені неадекватним розумінням процесу виникнення нових нетрадиційних проблем міжнародних відносин, які мають місце сьогодні, і в основу яких покладені тенденції до загострення екологічної катастрофи, глобального характеру її складових і невідкладністю проведення на міжнародному рівні відповідних превентивних заходів подолання екологічних негараздів. Так звана “екологічна дипломатія”, яка є об’єктивною реальністю більшості країн європейського регіону, не знайшла свого адекватного втілення не лише у внутрішній політиці України, а й у науково-теоретичних розробках проблематики охорони навколишнього природного середовища. Разом з цим останнім часом ця галузь дипломатичної діяльності фактично перетворилася на специфічну та важливу складову міжнародного співробітництва як у багатосторонньому, так і двосторонньому форматі. Злагоджена міжнародна діяльність українських установ з метою охорони навколишнього природного середовища дозволяє не лише оперативно реагувати на зовнішні виклики, але й використовувати екологічну дипломатію як засіб впливу та просування своїх інтересів. Пасивна участь України в процесі формування природоохоронного співробітництва міжнародної спільноти загрожує нашій державі втратою позицій у двосторонньому і багатосторонньому переговорному процесі з екологічної проблематики, можливості впливати на хід формування глобальної стратегії сталого розвитку та обстоювати свої національні інтереси в ході зазначеного процесу, нав’язуванням незрозумілих неадекватних пріоритетів, які не кореспондуються з внутрішніми перевагами і національними цінностями нашої держави. Лише зрозумівши наявні загрози і кореспондувавши їх з ефективними заходами на національному рівні, Україна зможе стати активним учасником глобальної системи захисту навколишнього природного середовища, формувати її і адекватно забезпечувати підтримку своїх національних інтересів в галузі збереження та сталого використання природних ресурсів. | 