1. Глибинна трансформація в житті європейських народів, викликана Першою світовою війною, сприяла виробленню національної ідеології, розвиткові національних держав, прискорила національно-демократичні революції в колоніях Австро-Угорської і Російської імперій та утворення низки незалежних держав. Напередодні Першої світової війни український національно-визвольний рух уже мав багатий досвід політичної боротьби, виробив основні напрямки щодо шляхів здобуття незалежності та формування державного устрою майбутньої Української держави. Українські політики не були єдиними в планах змагань за самостійність. Із вибухом війни українці по обидва боки австрійсько-російського кордону проголосили свою лояльність до держав, під пануванням яких вони перебували, це поставило їх у протилежні сторони. 2. Українці Галичини й Наддніпрянщини, що опинилися в еміграції, зорієнтувалися в ситуації і взяли національно-політичну ініціативу у свої руки. 1 серпня 1914 р. засновано міжпартійну Головну Українську Раду – найголовнішу політичну організацію галичан, почато формування легіону Українських січових стрільців. 4 серпня 1914 р. у Львові створено Союз визволення України – національно-політичну репрезентацію наддніпрянців. Спорідненість програмних засад ГУР і СВУ заклали підвалини до співпраці з політичними організаціями Буковини. Наддніпрянські політемігранти налагодили стосунки з ГУР, дієвій роботі якої перешкодила евакуація до Відня, лояльність деяких галицьких політиків до австрійського уряду, протистояння всередині організації. Для поліпшення роботи ГУР Союз визволення України запропонував проект реформування Ради у загальноукраїнську національну організацію. Відносини між окремими партійними групами в галицько-буковинському політикумі, не завжди доброзичливе ставлення його керівників до Союзу стримували процес перебудови ГУР і консолідаційні процеси в українському політичному таборі, применшували тим самим значення українського питання як важливого чинника європейської політики. Активна позиція Української парламентської репрезентації щодо об’єднання всіх національно-політичних сил сприяла утворенню 30 квітня 1915 р. Загальної Української Ради. 3. ЗУР – спільна організація всіх політичних представників соборної України, які своєю кінцевою та остаточною метою визначили утворення самостійної України. Завданням ЗУР як загальнонаціональної політичної репрезентації українського народу на час війни було: вирішувати будь-які питання в обсязі загальноукраїнської політики, дбати про її цілісність, проводити спільні політичні акції для загальнонаціональних справ у державах, між якими поділений український народ, а на міжнародному рівні координувати діяльність представлених у ній політичних організацій, не втручаючись у їхні внутрішні справи і не порушуючи їхньої самостійності. Щоб здобути незалежність України, політична програма ЗУР була зорієнтована на Центральні держави, було визначено головну мету цілої української нації – повну національну свободу розвитку; щодо українських земель під російським пануванням – самостійну державу; у межах Австро-Угорщини – національно-територіальну автономію. Для економічного розвитку головними завданнями Рада вважала змінити співвідношення між великим і малим землеволодінням на користь останнього, передати українцям промислове виробництво, торгівлю і підготовку висококваліфікованих спеціалістів для різних галузей господарства. 4. На окупованих австро-німецькими військами північно-західних українських теренах ЗУР і СВУ разом з Українськими січовими стрільцями доклали багато зусиль для піднесення національної свідомості українського населення, спеціально утворили Бюро культурної помочі для проведення культурно-освітньої праці, відкрили десятки шкіл. Вони вважали шкільництво найпекучішою потребою українства, складовою загальноукраїнського суспільно-політичного життя. 5. Один із чинників відродження державності ЗУР вбачала у створенні національної армії. Українські січові стрільці стали ядром військової сили, а полонені українці російської армії – її потенційним резервом. Національно-освідомлювальна робота у таборах для військовополонених українців мала позитивні результати. Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. сформовано дві дивізії Синьожупанників і одна дивізія – Сірожупанників, що стали важливою ланкою у процесі творення національних збройних сил. 6. Для втілення в життя своєї політичної програми ЗУР насамперед домагалася утворення українського коронного краю в межах Австро-Угорщини. Можливість конституювання української національно-територіальної території австро-угорські політики пов’язували з вигідним вирішенням для монархії проблеми майбутнього Польської держави. Зміна геополітичної ситуації змусила Наддунайську монархію остаточно зайнятися вирішенням австро-польського питання та відмовитися від ідеї українського коронного краю. Маніфести німецького кайзера й австрійського цісаря 5 листопада 1916 р. із приводу проголошення Польського Королівства і відокремлення Галичини перекреслили всі сподівання українців. Це зайвий раз засвідчило, що цілковита лояльність українських політиків до австрійців, внутрішні суперечності в українському політичному таборі призвели до того, що питання утворення автономії Східної Галичини так і не було вирішене. 7. Загальна Українська Рада, репрезентуючи загальнонаціональні інтереси в період війни, докладала багато зусиль, щоб стати дійсним виразником усіх життєвих справ українців, уважала головним у своїй діяльності розв’язання українського питання. Але різні підходи до політичних подій, їх оцінка, зокрема акцій СВУ в Наддніпрянщині, недоброзичливе ставлення деяких керівників Ради до Союзу, опозиція до керівництва Ради деяких галицьких політиків, призвели до її розпуску та передачі всіх повноважень Українській парламентській репрезентації. Основні положення дослідження висвітлено у публікаціях автора: 1. Лепісевич П.М. Наддніпрянський політикум в Галичині напередодні Першої світової війни // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: історія. Вип. 3. – Тернопіль, 2003. – С. 24-28. 2. Лепісевич П.М. Культурно-освітні акції Загальної Української Ради на Холмщині та Волині (1915–1916 pp.) // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ. Вип.8. – Луцьк, 2003. – С.34-40. 3.Лепісевич П.М., Кондратюк В.О., Піскорський О.В. В.Липинський – ідеолог українського консерватизму. – Львів, 2003. – 60 с. 4. Лепісевич П.М. До питання створення Загальної Української Ради // Збірник навчально-методичних матеріалів і наукових статей історичного факультету ВДУ. Вип.9. – Луцьк, 2004. – C. 37-40. 5. Кондратюк О.В., Лепісевич П.М. Галичина в ХІХ столітті: соціально-економічне, правове та внутрішньополітичне становище. – Львів: Апріорі, 2004. – 60 с. 6. Кондратюк В.О., Лепісевич П.М. „Територіальний патріотизм” – одна з основних засад державницької концепції В.Липинського // Шляхами історії. Науковий збірник історичного факультету ЛНУ ім. Ів. Франка на пошану професора Костянтина Кондратюка // Упорядник Олексій Сухий – Львів: Піраміда, 2004. – С. 300-309. | 