Управління як соціальний феномен не є єдиним управлінським витвором. Відомо, що управління притаманне іншим біологічним системам, а також системам неживої природи і тому вони мають власний феноменальний зміст. Але таким досконалим управлінським інструментом, яким є людський мозок, не володіє жоден з них і тому управлінська неповторність людини і людства вимагає і неповторного методологічного відтворення, що має лягти в основу будь-якої конструктивної людської діяльності. Це єднальне для людства й окремої людини начало має власну енергію вселюдської інтегративності, яка в міру розвитку цивілізації набирає дедалі могутнішого впливу на неї, часто випереджаючи такі звичні для нашого бачення явища як продуктивні сили і виробничі відносини, що часто, особливо у марксистському розумінні, представляються як єдина визначальна сила соціального прогресу. При цьому не враховується, що і в те, і в друге – вмонтована найефективніша енергетична джерелоздатність людства до самоорганізації, самовпорядкування, тобто той чинник, що в міру розвитку цивілізації стає все більш вирішальною силою. Тому в процесі дослідження стану розробки проблеми довелось вийти на рівневий погляд, який відкрив не лише факт певної наукової недостатності сучасних управлінських знань, а й увійти в цю недостатність під кутом зору її загальноцивілізаційної неповноти, що призвело до констатації сутнісної неадекватності “теорії і практики” саме на загальноцивілізаційному рівні. Ця обставина, крім власне “життєвої необхідності”, зумовила створення іншого управлінського доробку, який можливо започаткував би постійне, систематичне звернення наукової думки до вирішального управлінського, по-суті, критеріального знання, яке має бути створене на базі загальноцивілізаційної інформації. За концепцією дослідження ним є, насамперед, положення про організаційну сутність соціального управління, що відкриває відносно нову управлінську істину: у соціальній організації об’єктивні чинники самоорганізації соціальної системи не мають тієї енергії, якою вони володіють в інших організаційних системах. На цьому енергетичному обмеженні практично еволюціонує у драматичній і навіть у трагічній формі вся цивілізація, зрештою, історія людства. Спроба створити знання, яке б науково достовірно визначало таку енергію соціальної організації на тлі певних матеріальних факторів, що мають силу абсолютного детермінанта, закінчилась науково-практичною невдачею, яка дорого обійшлась людству. Тому введення в ряд об’єктивних суб’єктивної енергії організації, її часто-густо вирішального місця в системі суспільного прогресу, є суттєвим відходом від певного традиціоналізму в цьому питанні, а роздуми з приводу соціального управління, як можливості використання людського організаційного генія в системній самоорганізації певних соціумів набувають характеру творчого переосмислення ролі управлінської цивілізації в загальноцивілізаційному русі людства, зокрема, України, як сучасної управлінської класики. Навіть управління поділом праці, та й сам поділ праці, в такому баченні стає ідеальним типом управління, реалізацією певного соціального вибору, показником підкорення суспільних умов доцільній, розумній організації, науковому розрахунку її ефективності, зрозуміло, на основі врахування об’єктивних потреб соціальних об’єктів, з підведенням під них, знов же ж, духовних чинників, що мають бути присутніми в управлінському процесі. Зокрема відкриття кооперації як закону організаційного розвитку людської діяльності, встановлення в ній загальноцивілізаційних якостей, доведення її об’єктивності, що має сутнісні характеристики, дозволяють вивести кооперацію з штучного поля використання, прив’язки до певної соціальної системи, не кажучи вже про її політизацію. Саме організаційно людство вийшло на рівень трудової кооперації як на більш досконале системне утворення. В цій новій якості кооперативне існування людства викликає об’єктивну потребу в новому типі саморегуляції, самоуправлінні, причому самоуправління в цій системі володіє інтегративними властивостями і тому як вид діяльності спричиняє необхідність створення відповідних управлінських інститутів. Загальноцивілізаційні властивості кооперації як системи викликані соціальним прогресом, його економічними, соціально-політичними і духовними основами. Вони є не просто результатом принципово однакової сутності соціального прогресу в різних країнах, а самої їх сутності, яка володіє об’єктивними і суб’єктивними факторами “взаємного тяжіння”, а рівень впливу цього “тяжіння” значною мірою залежить від організації взаємовідносин членів кооперації в будь-якій країні і їх вищого показника в сучасних умовах – співробітництва. Такий самий підхід необхідний і по відношенню до окремих сторін (об’єктів) кооперативного співробітництва, хоча жодна з них у чистому вигляді не виступає, а має лише відносну самостійність. Існує вона й в управлінському розумінні. Тому й аналіз управління кооперативним співробітництвом з врахуванням цієї відносної самостійності є плідним. В загальноцивілізаційному плані навіть зовні вкрай індивідуалізована підприємницька форма організації діяльності є, водночас, і виявом кооперативної сутності праці, оскільки вона може бути елементарно доцільною лише у ринковому середовищі, яке має глибинні кооперативні корені. Славнозвісна соціальна активність, яка була ідеологічно перетворена на якість відомої соціальної системи, саме у підприємництві знайшла свою масовидну форму і тому управління в ній знайшло своє найбільш ефективне поле прикладання як безпосередня продуктивна сила. Теоретичне осмислення реального організаційного руху держав, що увійшли у перехідний стан, призвело до створення методологічної формули, змістом якої є положення про те, що чим вищий доперехідний організаційний потенціал країни, тим легше і простіше відбувається процес переходу від однієї соціальної системи до іншої, за своїм рівнем, більш високої, принаймні історично. Ця формула тим дієвіша, що вона відтворює оригінальну організаційну еволюцію управлінської цивілізації, зокрема, в Україні, яка у ХХ столітті висунула потенціал управління на вирішальне місце, як визначальний чинник соціальної еволюції, соціального прогресу. Так звані історично детермінуючі його фактори, які традиційно представлялись як об’єктивно створююча енергія руху, поступилася місцем ідеальній організації, підкорилася духовній енергії народів, насамперед, організаційному генію нації. Отже, загальноцивілізаційність є визначенням історичного досвіду і саме у соціальному управлінні ця обставина має, по суті, вирішальне значення, бо йдеться про можливість його використання в будівництві соціальної системи, яка є витвором цивілізації, зокрема, управлінської. Але неповторність реального стану, як вияв розмаїття загальноцивілізаційності, потребує створення необхідної наукомісткості соціальної системи, яка б була достатньою для сприйняття організаційних новацій, що живлять рух суспільства, в даному разі українського, до сучасного рівня цивілізації, зокрема, зазначених у дослідженні. Водночас, ці новації мають бути вартими для сприйняття суспільним наукомістким полем. Такою якістю, на переконання автора, володіє запропоноване в дослідженні прогностичне бачення. Встановлення адекватності частин цього твердження можливе лише при глибокому і всебічному проникненні в його зміст, бо виділення інноваційної енергії у певний перелік так званих “практичних рекомендацій”, суттєво звужує саме творчо-інноваційний потенціал дослідження. Тому таке виділення може бути певною мірою прикладним, як необхідність орієнтовного визначення саме цієї якості наукового доробку. Найперше що має загальноцивілізаційну управлінську цінність – це висновок про те, що сучасне людство суттєво просунулось уперед у своєму вічному організаційному прагненні стати незалежним від фатальної, здебільше стихійної, залежності від матеріальних факторів власного розвитку, підкоривши матеріальне виробництво своїй духовній могутності. В такий спосіб, людство одержало небачену можливість вибору способу життя, самоорганізації за допомогою власного мозкового центру – управлінського корпусу кожної країни та міжнародних управлінських інституцій. Тому поступово має піти з управлінської практики посилання на так звані, об’єктивні причини з різкою переорієнтацією на суб’єктивну, насамперед, управлінську відповідальність на всіх рівнях системи управління і в усіх її ланках. Зрозуміло, що йдеться про розумний розрахунок сучасних управлінських можливостей людства з гарантованим визначенням співвідношення в кожному даному разі суб’єктивного і об’єктивного в управлінській діяльності. Але загальна переорієнтація, принаймні управлінців всіх рівнів і сфер діяльності, на сучасні організаційні можливості людства, має відбутися як визначальний процес. В такому контексті наукова думка покликана теоретично осмислювати загальноцивілізаційні організаційні чинники розвитку людства, його найвищого досягнення – соціального управління. |
