1. Голодомор 1932-1933 рр. отримав помітний розголос за межами Радянського Союзу. Природно, що найбільшу активність у питанні надання допомоги потерпілим виявили українці, які проживали в багатьох державах світу. Оскільки більшість українців поза межами СРСР перебували на території Польщі, то саме в цій країні відгуки на трагічні події за Збручем були найпомітнішими. Діяльність галичан і волинян проходила в різних напрямках і справила великий вплив насамперед на позицію самих учасників виступів на підтримку голодуючих. Надати реальну допомогу потерпілому населенню УСРР було складно, тому виступи антирадянського спрямування набрали вигляду акції протесту. Чималий резонанс мала також міжнародна діяльність українців Польщі, які прагнули для допомоги голодуючим залучити світове співтовариство. 2. Учені при дослідженні діяльності українців Польщі, зумовленої повідомленнями про голодомор, аналізували здебільшого окремі сторони проблеми. Донині лише А. Жук узагальнив інформацію про заходи протесту в 1933 р., однак зібрані ним дані є неповними. В історичній науці розповсюджено твердження, що галичани та волиняни негайно відреагували на трагічні події в УСРР. Однак аналіз джерел свідчить, що реакція населення Західної України певний час була неадекватною масштабам трагедії. Недостатньо також вивчено питання щодо подання допомоги потерпілим. Такий стан наукової розробки проблеми свідчить про необхідність створення комплексної праці з теми. 3. Українці Польщі деякий час не усвідомлювали масштабів голоду. Політика Москви, спрямована на втаємничення інформації про масову смертність виявилася спочатку ефективною. Тільки наприкінці травня 1933 р. з’явилися публікації в львівських часописах, які адекватно висвітлювали ситуацію в УСРР. Остаточно мешканці Галичини та Волині усвідомили трагічність подій після самогубства М. Скрипника. Вони почали утворювати спеціальні комітети для допомоги голодуючим, серед яких найактивніше діяв УГКРУ. Керівники цього комітету розуміли обмеженість своїх можливостей щодо порятунку потерпілих і намагалися залучити до заходів допомоги міжнародні чинники. Найбільш вдалою була діяльність УГКРУ у вересні 1933 р., коли проблему голоду розглянули на засіданні Ради Ліги Націй. Представники великих держав визнали наявність трагедії, проте допомоги потерпілим не надали. Не бажаючи погіршувати стосунки з Москвою, лідери цих країн фактично проігнорували повідомлення про голод. 4. УГКРУ не об’єднав представників усіх політичних сил, оскільки ситуація для координації зусиль була несприятливою. Окремо діяли західноукраїнські соціалісти, які заснували свій комітет для допомоги голодуючим. Представники УСРП і УСДП виступили самостійно, співпрацюючи на міжнародній арені з силами аналогічного спрямування. Чільники цих партій звернулися із заявою до Соціалістичного інтернаціоналу, в якій засудили політику Москви. Антирадянською позицією виділилася УСП, яка впродовж міжвоєнного періоду залишалася маловпливовою організацією, проте зуміла виявити своє ставлення до голодомору видавничою діяльністю й підготовкою кількох заходів на підтримку громадян УСРР. Також активністю в інформаційній сфері виділилася група колишніх діячів УНДО, які покинули партію в 1933 р. Вони, опираючись на видавничий концерн І. Тиктора, доклали чимало зусиль для привернення уваги західноукраїнської громадськості до ситуації в УСРР. 5. Керівництво ОУН, що перебувало в еміграції, і Крайова екзекутива по-різному поставилися до голодомору. Якщо Провід на міжнародній арені виступив спільно з іншими українськими силами, то члени організації, котрі мешкали в Польщі, використали традиційні для себе засоби. Вони вдалися до терору проти прихильників радянофільських поглядів. На знак протесту проти голодомору ОУН організувала успішний замах на працівника консульства СРСР у Львові. 6. Під час акції протесту КПЗУ пережила глибоку кризу. Популярні в 1920-ті роки радянофільські настрої зникли, комуністична партія в 1933-1934 рр. опинилася на маргінесі суспільно-політичного життя. Спроби членів КПЗУ заперечити достовірність інформації про голодомор були невдалими і лише дискредитували партію. 7. Якщо інформаційна діяльність українців Польщі загалом була вдалою, то успіхи в організації допомоги голодуючим виявилися значно скромнішими. Галичани і волиняни пересилали потерпілим продукти або гроші, завдяки чому частина українців УСРР зуміла вижити. Деяким громадянам Радянської України вдалося виїхати на місце постійного проживання за кордон. Надавалася допомога й тим голодуючим, які втекли з СРСР до Польщі. Проте масштаби такої підтримки були незначними і кардинально не змінили ситуації. Допомогу отримала невелика частина тих, хто потребував порятунку. Недостатньо ефективною була підтримка голодуючих і з боку УГКРУ. Комітет зумів допомогти порівняно невеликій кількості осіб з числа потерпілих, оскільки радянське керівництво не дозволило пересилання продуктів і грошей у значних масштабах. УГКРУ також координував діяльність еміграційних установ у різних країнах Західної Європи. Діловий комітет досягнув певних успіхів у цьому питанні, хоч спільна допомога голодуючим усіма українськими організаціями не вирішила проблеми порятунку мільйонів потерпілих. 8. УГКРУ намагався надати виступам проти репресивної політики Москви масового характеру. Досягти цього комітетові вдалося у серпні – жовтні 1933 р. Найбільших масштабів антирадянські заходи набрали під час відзначення “Дня жалоби і протесту”. Активністю у проведенні цієї акції виділився також спільний комітет УСДП і УСРП, який підготував чимало виступів, передовсім на території Волинського і Станіславського воєводств. Діячі соціалістичного руху проводили акцію протесту самостійно, не об’єднуючи зусиль з УГКРУ. Праворадикальна група колишніх членів УНДО й активісти УСП, попри суперечки з прихильниками національно-демократичних сил, приєдналася до заходів протесту, організованих УГКРУ. Окремої лінії дотримувалося ВУО, що діяло на території Волинського воєводства. З серпня до жовтня 1933 р., коли виступи проти голодомору стали масовими, об’єднання ніяк не реагувало на події в УСРР. Тільки в листопаді з’явилося повідомлення про заснування спеціального комітету, який, незважаючи на сприятливі умови, так і не зміг організувати значну кількість масових антирадянських виступів. 9. Українці Польщі активно відгукнулися на заклик керівних органів західноукраїнських установ і приєдналися до акції протесту. Масові виступи антирадянського спрямування пройшли два етапи. У перший період (початок серпня – до останньої декади жовтня 1933 р.) заходи протесту проходили без суттєвих перешкод з боку державних органів і мали неорганізований характер. Здебільшого вони були підготовлені місцевими мешканцями, які зреагували на ініціативу львівських установ підтримати голодуючих. Під час другого періоду керівники українських громадсько-політичних структур Галичини і Волині прагнули координувати діяльність учасників антирадянських виступів. Проте цьому перешкодила позиція державних органів, які заборонили проведення масових заходів. Цей етап розпочався наприкінці жовтня 1933 р. і тривав до початку 1934 р. Складно з’ясувати кількість заходів протесту, а також чисельність їхніх учасників через відсутність систематичної інформації. Преса публікувала відомості, які передали місцеві діячі громадського життя. Очевидно, що мешканці окремих територій не поінформували про свою антирадянську діяльність у 1933 р., і вона не була висвітлена в газетах. Тому дані про кількість заходів протесту є неповними і дають змогу простежити лише найрезонансніші події. 10. Розмах акції протесту залежав також від ставлення Варшави до діяльності українців. Спочатку представники державних органів зайняли вичікувальну позицію і переважно не впливали на заходи антирадянського характеру. Ситуація змінилася після вбивства працівника консульства СРСР. Польське керівництво заборонило проведення масових заходів протесту. Найбільші перешкоди з боку місцевих чиновників виникали на тих теренах, де громадське життя було розвинене слабо. Не випадково, що несприятливі умови для розвитку акції протесту склалися на Волині. 11. Значний вплив на розвиток масового руху справила Церква, зокрема ГКЦ, яка активно відреагувала на інформацію про голодомор. Греко-католицька церква приклала чимало зусиль для того, щоб світова громадськість звернула увагу на події в УСРР. Завдяки діяльності керівництва ГКЦ й особливо позиції митрополита А. Шептицького, питання голодомору активізовано на міжнародній арені в другій половині 1933 р. Натомість ставлення православного духовенства до подій в УСРР було суперечливим. Вищі ієрархи Церкви не заборонили вірним брати участь у заходах протесту, однак і не підтримали активно антирадянських виступів. Місцеві православні священики в окремих випадках сприяли проведенню виступів на підтримку голодуючих, а в інших – займали антиукраїнські позиції. | 