В оперному мистецтві Ж. Массне можна знайти відгомони різних сучасних йому ідей і творчих пошуків. Переходячи від захоплень Р. Вагнером до веризму, від казки і комедії до історичних панорам чи екзотичної розповіді, демонструючи широкий спектр засобів вокального інтонування, розширюючи і видозмінюючи функції оркестру, Ж. Массне ніколи не розчаровував свою публіку. Огляд і аналіз оперної творчості Ж. Массне показав, що композитор був митцем широкомасштабним і різнобічним. Він звертався до різних сюжетів, більшість із джерел яких належала до творів світової класики, але трактував їх по-своєму. Композитор пробував себе у різних жанрах, привносячи у кожний щось нове. Його часом порівнювали з Р. Вагнером, а опери називали “малими “Парсифалем” і “Тристаном”. При цьому прихильники французького академізму і чистоти національних ідеалів дорікали йому за відхід від канонів французької музики. Захисники нового мистецтва, навпаки, вважали Ж. Массне занадто тісно пов’язаним з оперними традиціями. Його звинувачували в еклектизмі, у наслідуванні, у відсутності індивідуальності. П. Чайковський називав французького сучасника таким еклектиком, як Ш. Гуно, але при цьому відзначав, що він “нікого не наслідує особливо”. Мелодику Ж. Массне порівнювали то з творами Ш. Гуно, то з тим же П. Чайковським. За схильністю до грандіозності задумів і “гуркотіння” оркестру бачили у ньому послідовника “великої” опери Дж. Мейербера. Прекрасне володіння контрапунктичною технікою викликало зіставлення з творчістю Й. С. Баха, Г. Ф. Генделя, В. А. Моцарта. Сучасні теми, вбрані у веристські форми, давали привід для паралелей з операми представників нової італійської школи П. Масканьї та Р. Леонкавалло. У той же час тонке пророблення фактури, змінність гармонічних фарб немов би містили у собі імпресіоністичні риси. Це проявилося ще у “Вертері” (перша дія, “Місячне світло”). А прозорість, навіть деяка акварельність “Попелюшки” ще більше наблизила Ж. Массне до імпресіоністичної стилістики. Поетичний звукопис природи, прозорість фактури, простота мелодій, натуральноладові звороти, збільшені тризвуки і використання ланцюжків септаккордов і нонаккордов у пролозі “Гризельди” свідчили про схожість цієї музики з першою сценою “Пеллеаса і Мелізанди” К. Дебюссі.
Схильність до відродження жанрово-стильових рис старої французької школи, що проявилася у пізній період творчості митця, віщувала майбутній неокласицизм і стилістичні пошуки французької “Шістки”. Можна згадати про музично-сценічні твори Ж. Массне, звернені до античності. Античні сюжети, образи античної міфології послужили основою “Іродіади”, “Таїс”, “Аріадни”, “Рима”, “Вакха”. Культивування античних форм як зразка нетлінного мистецтва він сприйняв від поетів-парнасців. При цьому сучасність поставала в античних шатах, не порушуючи принципу дистанційованого зображення далекого минулого, відтворення його особливого колориту. Поряд із Ш. Гуно, у творчості якого антична тема посідає одне з найважливіших місць, Ж. Массне у цих своїх уподобаннях передбачив неокласицизм ХХ століття.
Тема Іспанії, настільки улюблена К. Дебюссі, М. Равелем, Е. Шабріє, розроблялася в операх Ж. Массне “Дон Сезар де Базан”, “Керубіно”, “Наваррка”, “Дон Кіхот”. У ряді опер відтворені лицарські теми й атмосфера Середньовіччя: “Жонглер Богоматері”, “Амадіс”, “Есклармонда”, “Дон Кіхот”. У “Сафо”, “Наваррці” і “Терезі” віддана данина сучасній темі, а у деяких сценах “Терези” намітилися кроки до експресіонізму.
Працюючи у різних музичних жанрах, Ж. Массне віддавав перевагу жанру ліричному, де повною мірою проявилися вишуканість його стилю, замилування красою, атмосфера кохання, що забарвлює усю дію. Звертаючись до тієї чи іншої сталої оперної моделі, він при цьому руйнував межі “чистих” жанрів. Зв’язок із тією чи іншою традиційною жанровою основою найчастіше виявлявся опосередковано. З десяти сценічних творів Ж. Массне, що за зовнішніми ознаками належать до жанру “великої” опери, лише чотири у головних параметрах відповідають жанровим нормативам (балетні номери, п’ятиактна структура, історичний сюжет у романтичному висвітленні, ефектні масові сцени тощо). Тенденція жанрової трансформації простежується і при звертанні Ж. Массне до жанру комічної опери. Фактично переважна частина тих опер, які за певними ознаками мають спільність з формами і структурою французької комічної опери, пов’язана із самостійним розвитком драматургічних засад та естетики нового ліричного жанру. Типово веристські драми являють собою двохактні опери “Наваррка” і “Тереза”, а також вирішена у широких масштабах п’ятиактної вистави “Сафо”. Подібне по’єднання різних прикмет утруднює чітку жанрову класифікацію оперної творчості Ж. Массне.
Лірична французька опера, що почала свій тріумфальний хід з “Фауста” Ш. Гуно, вже у “Манон” представлена у новому вигляді. Своєї зрілої і завершеної форми вона досягла у “Вертері”. Непідробна щирість і теплота при передачі почуттів і переживань, простота і людяність робили ліричну оперу особливо привабливою. Мелодичний стиль французької ліричної опери базується на французькій народній і побутовій пісенності. Вокальні партії завжди наспівні і пов’язані з різними музичними жанрами: піснею (шансон), граціозним вальсом, ліричним романсом. У саму мелодику вплавлені пісенно-мовні інтонації. Гнучка аріозно-речитативна мелодика, у якій Ж. Массне вхоплює й майстерно передає особливості французької розмовної мови, є основою для характеристик ліричних героїв.
В оперній творчості композитора немов би перетинаються минуле, сьогодення і майбутнє мистецтва Франції. Твори Ж. Массне, що виросли на основі міцних національних традицій і відповідали на запити сучасної публіки, не втратили своєї актуальності і у наш час, свідченням чого є репертуар багатьох театрів світу.
|
