У висновках відбиті підсумки дослідження, в ході якого проаналізовано роль жінок в державному піклуванні та реконструйовано становлення і розповсюдження жіночих благодійних товариств у регіоні: 1. Огляд історіографічної та джерельної бази свідчить, що обрана тема не знайшла достатнього висвітлення у вітчизняній історіографії. Поза увагою залишається розвиток опікунських і благодійних організацій першої половини ХІХ ст. на місцях; відсутні роботи, присвячені аналізу участі жінок у справі благодійності в цей період. Однак потреба осмислення історії жіночого фактору в розвитку благодійності назріла давно. Масив залучених до аналізу джерел дозволяє розкрити особливості розвитку жіночого подвижництва. 2. У другій половині XVIII – першій половині XIX ст. бурхливо йшов процес заселення і освоєння щойно приєднаних до Російської імперії південних територій. При всіх успіхах соціально-економічного розвитку регіону, завдяки непродуманій урядовій політиці переселенський рух та освоєння нових земель мало і свій зворотний бік – утворення широкої верстви малозабезпечених прошарків населення, які гостро потребували соціального захисту. Серед них помітне місце належало жінкам, значна частина яких неминуче мала стати об’єктом благодійної практики. Разом з тим, Російська держава та соціум визнавали за жінками не тільки право, але й духовний обов’язок брати участь у благодійній діяльності в якості значущого суб’єкту, що привело до паралельного формування у регіоні об’єкту і суб’єкту благодійної практики. 3. Спочатку соціальна опіка розвивалася у формі державного піклування, на базі якого з’явилися Прикази громадської опіки, однак в ці державні органи входили чоловіки (виключенням був Таврійський приказ), а жінки лише працювали в їх благодійних закладах. 4. Вихід жінок на соціальну арену стимулювали напівофіційні благодійні організації – Людинолюбне товариство, Відомство імператриці Марії, а також тюремні комітети; участь в них жінкам не тільки не заборонялася, але й навіть заохочувалася. 5. Відомство імператриці Марії взяло у свої руки керівництво жіночими навчальними закладами, в тому числі і на півдні імперії (Одеса, Миколаїв, Керч, Севастополь, Новочеркаськ, Тіфліс); під контролем Відомства у більшості губернських міст регіону створювалися дитячі денні притулки як форма допомоги бідним сім’ям. В них працювали переважно жінки. 6. Обмеження допуску жінок до державних опікунських структур породило ефект жіночого благодійного руху, і з кінця 20-х рр. ХІХ ст. в Новоросійському краї та 11 Кавказькому намісництві почали створюватися і успішно діяли жіночі благодійні товариства. На ниві благодійності проявили себе багато жінок південного регіону: Є. Воронцова, Р. Едлінг, К. Лазарєва, П. Ахльостишева, Є. Авінова, Д. Бабич, Н. Грибоєдова, Е. Джемардждзева та інші представниці різних національностей та віросповідань, кожна з яких зробила свій внесок у загальну справу соціальної підтримки нужденних. 7. Однак у сфері контролю за жіночим благодійним рухом домінували чоловіки, хоча саме жінки були головною рушійною силою громадської боротьби з бідністю та сирітством, що цілком відповідало історичній тенденції зведення гендерних відмінностей в деяку систему протилежностей, забезпечених визначеннями «чоловіче» й «жіноче». Організаційні здібності жінок та навички громадської роботи не були затребуваними за межами вузької сфери благодійності, яка залишалася єдиною нішею, де жінки мали можливість ефективно реалізувати свої соціальні амбіції. |