1. Необхідність епістемології як самостійного напряму філософських досліджень викликана: а) сучасними тенденціями в розвитку історико-філософського процесу, коли в центрі уваги опиняються не зовнішні у відношенні до людини явища та чинники, а пізнавальний, когнітивний процес, що розглядається із середини себе самого; б) центральним місцем знання у проблематиці сучасної філософії; в) особливостями сучасного стану вітчизняної філософії, потребами в осмисленні та переосмисленні провідних філософських питань у відповідності із культурними та філософськими традиціями, що сформувались у східноєвропейському регіоні. 2. Оскільки філософський аналіз знання передбачає доведення його розгляду до гранично широкого рівня узагальнення, остільки постає виправданим та евристично перспективним підхід до знання як до інтелектуальної форми, що опосередковує зв’язок свідомості і буття. Орієнтоване таким чином дослідження дозволяє розглядати знання у його найперших суттєвих характеристиках, а також провести аргументоване розрізняння позицій гносеології та епістемології у філософському вивченні знання. 3. Аналіз знання як форми зв’язку свідомості і буття переводить дослідження у сферу окреслення його як складової відношення людини до дійсності. Знання як відношення постає в єдності двох складових: а) просторового, континуального та – б) точечного, границі просторовості; це значить, що в знанні як відношенні наявні внутрішні градації та орієнтири, що поширюються на певні сфери реальності. Тому в знання в кожний конкретний момент може входити лише те, що вписується в означені його параметри. Всі ці важливі характеристики знання особливо виразно проявляють себе тоді, коли вони розглядаються в межах соціального відношення. 4. Вивчення знання з позиції поміркованого епістемологізму, що передбачає проведення внутрішньої аналітики когнітивних процесів, вимагає врахування того у будові знання, що постає як надане, онтологічно самодостатнє, та того, що є результатом проявів людської інтелектуальної активності; онтологічно самовладний елемент знання постає у визначеннях об’єкту, а інтелектуально конструктивний – у характеристиках предмета. Завдяки наявності в знанні об’єктних та предметних змістових одиниць воно постає як єдність сущого та акту, а в кінцевому підсумку – як процес переведення об’єктних характеристик у предметні. 5. Означені особливості знання концентровано виражені в будову образу дійсності в свідомості людини як вихідної одиниці знання: образ включає у свій зміст те, що надається через органи чуття (образність), а також певну внутрішню у відношенні до когнітивних процесів систему орієнтирів, систем відліку, норм та еталонів (предметність). Дослідження будови образу дозволяє розкрити його іманентні засади, суперечливість, його динаміку, а також особливості його подальших трансформацій у образи науки, мистецтва, релігійних одкровень. 6. Аналіз процесу формування основних складових знання на різних рівнях пізнання дає можливість додати до двох традиційно досліджуваних рівнів пізнання – чуттєвого та раціонально-логічного – третій, синтезуючий рівень, де відбувається поєднання чуттєвої наданості із конструктивним компонентом знання на основі сенсоутворюючого компонента. Останній постає вирішальним з погляду якісного завершення процесу формування певного знання, а також для формування певного типу знання. Трикомпонентна будова знання постає тою структурою, яка дозволяє сприймати та осмислювати буття в його найперших суттєвих виявленнях для людини: конкретної наданості, параметрично визначеної дії та принципової цілісності. 7. З огляду на складну будову також складним постає питання про співвідношення знання та істини: традиційні, як оптимістичні, так і скептичні уявлення про істину мають своїм основним недоліком те, що в них не відрізняється чітко і послідовно визначення поняття істини від можливості її реального отримання в когнітивних утвореннях. Поняття істини, яке передбачає повну адекватність між інтелектуальними утвореннями та дійсністю, є необхідним для знання і пізнання в якості еталону, ціннісного орієнтиру, поза яким пізнання втрачає сенс та спрямованість. Проте реальні знання повинні оцінюватись мірою наближення до такого еталону, а тому важливе значення для епістемології мають форми виразу істини у знанні, такі як очевидність, достовірність, вірогідність, правдивість, правдоподібність, істинність. 8. Осмислення знання в його найперших онтологічних та екзистенціальних характеристиках приводить до необхідності визначити його роль і місце в культурі, що, своєю чергою, передбачає дослідження когнітивних складових культури та культурних складових знання. Оскільки саме культура постає сферою продукування людських життєвих сенсів, остільки своїм смисловим компонентом знання органічно вписане в культуру, так само як і соціально-культурний процес може здійснюватись лише через опосередкування його знанням. 9. Органічний зв’язок вихідних характеристик знання із смисловими орієнтирами культури вимагає того, щоби епістемологічні дослідження, які тільки починають розгортатись на Україні, належною мірою враховували особливості вітчизняних культурних та історико-філософських традицій. |
