Відповідно до мети та завдань дослідження автор робить наступні висновки. На даному етапі історії Сполучені Штати Америки є світовим лідером, який зосередив безпрецедентну економічну, політичну і військову могутність. Туреччина є претендентом на роль регіонального лідера на Близькому і Середньому Сході та служить опорним пунктом для американської зовнішньої політики. Фундаментальні основи такої співпраці були закладені після Другої світової війни у період формування та реалізації американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини. Розуміння керівництвом США Турецької Республіки як ключового геополітичного простору між Європою і Азією та Африкою і Азією ставило питання її швидкої інтеграції у систему американського «стримування». Це дозволило державі впродовж «холодної війни» стати південним флангом НАТО й одним з ключових гравців на Близькому і Середньому Сході і Східному Середземномор'ї. У сучасному світі при певних союзницьких зобов'язаннях Туреччина розглядається як чинник стримування російського прямування у південний океанічний простір, здатний стабілізувати регіон Близького і Середнього Сходу, представляючи інтереси своїх союзників, виконуючи активну роль при розповсюдженні моделі демократії в ісламські держави та підтримуючи економічний розвиток регіону у вибраному (нафторесурсному) напрямку. Турецька Республіка, у порівнянні з іншими мусульманськими державами Близького і Середнього Сходу, має ряд базових переваг, які вміло використовуються США. В геополітичному аспекті, мотивація американо-турецького альянсу обґрунтовується існуванням у період «холодної війни» Радянського Союзу, а після її закінчення відновленої сили Російської Федерації, примушує турецьку політичну еліту шукати державу або союз держав, які здатні стримувати геополітичні прагнення РФ. До цього чинника доцільно віднести і недружнє оточення навколо самої Туреччини, що формує пояс менших загроз: Сирія, Іран, Ірак, Вірменія, Греція. З даного списку держав за основними показниками сили Турецькій Республіці може протистояти тільки Іран (чисельність населення, наявність власної культури, стійкої до асиміляції, державної моделі, ресурсів та технологій). Іран і Сирія складають, за визначенням американців, частину «вісі зла», отже, турецькі й американські інтереси у цьому напрямі співпадають. В цивілізаційному аспекті, Туреччина, як жодна інша країна регіону, має найвдаліші традиції по вестернізації і модернізації свого суспільства. Успішна демократизація деяких елементів турецького соціуму: армії, економіки, частини інтелігенції дозволили створити всередині держави фундамент для тіснішого взаєморозуміння на рівні ключових елементів суспільства необхідності американо-турецького союзу. Зовнішньополітична стратегія США щодо Туреччини включила комбінацію військових та невійськових чинників. Військовим аспектом, що сприяє врахуванню в політиці Туреччини американських інтересів, стала тісна співпраця у військово-технічній області, що було гармонійно доповнено входженням держави до Північноатлантичного альянсу та розміщенням на її території ряду американських військових баз. Крім того, через систему підготовки кадрів в рамках НАТО проявляється значний вплив США на офіцерський склад збройних сил Туреччини. Разом із тим, що армія є ключовим елементом турецького традиційного суспільства, вона, одночасно, є найбільш вестернізірованою його частиною. Згідно з конституцією, турецькі генерали мають право втручатися у політичну діяльність держави, яку вони впродовж п'ятдесяти років реалізовували, захищаючи світський характер Турецької Республіки. Тому, зробивши ставку на контроль збройних сил Туреччини, американці змогли підпорядкувати собі основний з ключових елементів держави регіону. Крім того, після військових переворотів 1960, 1971, 1980, 1997 рр. кожного разу закріплювалася більша інтегрованість військових у політичне життя держави і зміцнення вертикалі виконавчої влади. Військові і поліцейські витрати Туреччини складають значну частину бюджету, що вводить державу у стан постійної необхідності отримання зовнішніх запозичень для їх покриття. Технологічно Туреччина неспроможна забезпечити виробництво сучасного озброєння. Таким чином, створена ситуація технічної і фінансової залежності держави від своїх західних союзників і в першу чергу від США. Другим ключовим чинником невійськового характеру є економічна система, яка тісно пов`язана із США. Економіка Туреччини, побудована на західних позиках, розвивається за рекомендаціями МВФ і потребує постійних зовнішніх запозичень через високі військові і поліцейські витрати, а також технологічну відсталість держави. Третім ключовим невійськовим елементом американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини є вплив на політичну еліту і, загалом, у культурній галузі через сферу вищої освіти. Цей вплив дозволяє формувати невелику у процентному відношенні, але впливову частину турецького соціуму, яка підтримує сучасний зовнішньополітичний курс, направлений на тісний союз із західними державами і дотримання у внутрішній політиці кемалістського курсу. Четвертим елементом є моделювання зовнішньополітичного курсу через створення за участю держави військово-політичних блоків. Після Другої світової війни Турецька Республіка виступала ініціатором кількох військово-політичних блоків: Балканський пакт, СЕНТО. У даний час на території Близького і Середнього Сходу найвдалішим з погляду американської геостратегії є військово-політичний альянс Ізраїлю і Туреччини, який почав складатися у 90-хх роках ХХ століття. Такий союз багато в чому відповідає інтересам його регіональних учасників: вороже, переважно арабське оточення, боротьба за ресурси із сусідами, прозахідна орієнтація двох держав, військово-технічна залежність від США. У той же час, для Туреччини тісні контакти з ізраїльтянами формують умови протидії ісламізації зовнішньої політики, провокуючи різку критику з боку арабських держав регіону, а також Ірану. І, нарешті, турки покладають певні надії на вплив єврейського лобі в США. У ході реалізації країнної моделі зовнішньополітичної стратегії США у взаємостосунках держав виявлялися суперечності, які можна охарактеризувати як її кризу. У перспективі дані суперечності могли привести до переорієнтації Туреччини у своїй зовнішній і внутрішній політиці. Сценарій Ірану 1978-1979 рр. міг бути повторений, що істотно скоротило б присутність американських інтересів у регіоні. Політизування ісламу сприяло появі у Туреччині ісламської економічної теорії і підприємств, які могли надалі стати альтернативними ринковому розвитку турецької економіки. Очевидно, що процес політизування ісламу у Туреччині вийшов з-під контролю кемалістської політичної еліти та армії. Криза зовнішньополітичної стратегії обумовлюється комплексом суперечностей між її суб'єктом і об'єктом. На суперечності у двосторонніх відносинах Сполучені Штати Америки відповідали модернізацією моделі країнної зовнішньополітичної стратегії. На внутрішні виклики стабільності Туреччини військові відповідали своїм втручанням. На зовнішні суперечності між двома державами США відповідали скороченням або повним припиненням фінансової і технічної допомоги, що покривала турецькі витрати на фінансування армії. Одночасно в істеблішменті США проходила переоцінка основ двосторонніх відносин. Так, під час Кіпрських криз американською стороною був висунутий «план Ачесона», який враховував інтереси Туреччини і був компромісним варіантом між сторонами конфлікту. Після закінчення «холодної війни» американці сприяли реалізації турецьких амбіцій по створенню своєї зони впливу «від Балкан до Китайської стіни». У 2003 році американці висунули план «Великий Близький Схід», який, зокрема, враховує регіональні амбіції Туреччини на Близькому і Середньому Сході. Природно, що реалізація цих проектів була націлена на розширення зони впливу США. У механізмі впливу на внутрішню політику Туреччини після закінчення «холодної війни» також відбулися зміни. На спробу ісламських політичних сил змінити спрямованість зовнішньої політики у середині 90-х рр., військові Туреччини відповіли в 1997 році «м'яким» військовим переворотом. Американцям у свою чергу необхідно було змінити свої підходи до формування політичної еліти. До влади у Туреччині прийшла ісламська партія, яка виступає за продовження євроінтеграційних прагнень держави, водночас лідери якої користуються популярністю основної частини населення держави, але виступають за продовження вестернізації. Таким чином, відбулася чергова трансформація американської моделі зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини після закінчення «холодної війни», що враховує політичні зміни усередині держави та її регіональні амбіції. Періодизація американської зовнішньополітичної стратегії щодо Туреччини проходить по циклу: співпраця - криза - модернізація зовнішньополітичної стратегічної моделі - співпраця. 1945 – 1974 рр. – з часу закінчення Другої світової війни і до суперечностей щодо проблем Кіпру. У цей період входить а) 1945-1948 рр. – час розробки американського курсу щодо Туреччини та початок військово-технічної допомоги ; б) 1948-1960 рр. - від формування системи двосторонніх відносин (економічне та військове співробітництво, реалізація американського механізму формування турецької еліти та участь держави у військово-політичних союзах з третіми країнами) до кризових проявів, викликаних процесом подальшої вестернізації турецького суспільства на основі американських рекомендацій без помітних зусиль по його модернізації; в) 1960-1974 – криза в американо-турецьких відносинах (Кіпрські кризи 1963, 1974. Спроби нормалізування внутрішніх чинників американської моделі країнної геостратегії через військові перевороти в Туреччині 1960, 1970 рр.). Співпраця з кризовими проявами; 1974 – 1980 рр. - вживання США системи санкцій щодо Туреччини. Криза та її подолання; 1980-1991 рр. - від військового перевороту в 1980 році та стабілізації взаємовідносин між двома державами до розпаду «Ялтинської системи» міжнародних відносин. Співпраця;
4) 1991-1997 рр. - з моменту дезінтеграції другої наддержави – СРСР, проявом нової зовнішньополітичної активності Туреччини і приходу до влади уряду ісламістів – чергова криза моделі американської країнної геостратегії та її нормалізація через військово-політичний союз з Ізраїлем та «м'який» військовий переворот у Туреччині в 1997 році. Криза та її подолання; 5) 1997-2006 рр. - від втручання військових у Туреччині і відставки уряду і до теперішнього часу. Цей період включає прихід до влади прозахідної політичної партії Справедливості та розвитку (АКР), початок військових дій США в Афганістані та Іраку і ролі Туреччини в цих кампаніях, здійснення через Турецьку Республіку прагнення США добитися диверсифікації експорту вуглеводневих ресурсів на Євразійському континенті і планів по реалізації проекту «Великий Близький Схід». Співпраця. Основним імперативом американської геостратегії в Євразії є недопущення створення одної або декількох держав, що повністю контролювали б економічні, політичні і військові ресурси континенту, будучи здатні витіснити інтереси США. Отже, американці зацікавлені у дробленні геополітичного простору Євразії. У цьому контексті одним з основних завдань США є диверсифікація шляхів транспортування вуглеводневих ресурсів Євразії. При цьому Турецька Республіка бере активну участь у спробах ліквідації російської монополії через екологічні обмеження проходу танкерів через Чорноморські протоки і проект „Баку – Джейхан”. Країни, які є членами ряду регіональних організацій, роблять зусилля по інтеграції в ЄС, намагаються зробити свої території транзитними для транспортування вуглеводнів зі сходу на захід та зазнають значних труднощів у забезпеченні своїх економік нафтогазовими ресурсами, виступаючи у цьому питанні конкурентами (проекти нафтопроводів: «Баку-Джейхан» і «Одеса - Броди»). Після розпаду Ялтинської системи міжнародних відносин змінився баланс сил у чорноморському регіоні. Український вектор у турецькій політиці займає один з провідних напрямків. Туреччина однією з перших визнала незалежність української держави. Основним імперативом турецької зовнішньої політики є створення умов для дроблення простору на своїх північних кордонах, що виключає прояви сильної централізованої держави, яка б загрожувала її інтересам. У цьому напрямку американські і турецькі інтереси співпадають. Але існують і розбіжності між двома країнами. Так, процес розповсюдження американського впливу „пересік” лінію „стримування” і Турецька Республіка залишилася у тилу американської експансії. Зараз у багатьох напрямках реалізації своєї зовнішньої політики Сполучені Штати Америки не потребують посередництва Туреччини. Проте, остання прагне як і раніше виконувати роль проміжної ланки у реалізації американських зовнішньополітичних ініціатив, зберігаючи при цьому амбіції регіональної держави і свою сферу впливу, головним чином, за рахунок американських ресурсів. Регіональні амбіції Туреччини і двосторонні грецько-турецькі суперечності не співпадають з американською стратегією, яка спрямована на збереження стабільності у Східному Середземномор'ї. Крім того, Турецька Республіка показала, що вона не готова підтримувати всі ініціативи США у регіоні, зокрема, це стосується силової операції Америки в Іраку, політики щодо курдського питання тощо. Виникла проблема неспівпадання національних і блокових інтересів. Попри наведені суперечності, реалізація американської зовнішньополітичної стратегії щодо Турецької Республіки і створення механізму впливу, що включає ієрархію засобів дії, припускає, що у довгостроковій перспективі Туреччина у своїй зовнішній політиці орієнтуватиметься на союзницькі зобов'язання, що склалися зі США. Список опублікованих праць 1. Ірхін О. Витоки стратегічного союзу США і Турецької Республіки: договір 1948 р.// Дослідження світової політики: Зб. наук. пр.– Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин, 2004. – Випуск 26. – С. 165-175. 2. Ирхин А.А. Роль водных ресурсов в региональной политике Турции: Сборник науч. тр. – Севастополь: Изд-во Сев.НТУ, 2005. – Вып.62. - С.41-48. 3. Ірхін О. США, Туреччина і проект «Великого Турану»: політичні прагнення та реальність //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - 2005.- Том 18(57). №1- С. 66 - 73. 4. Ирхин А.А. Библиометрический анализ отечественных исследований по американо-турецким отношениям 1945-1952 гг. // Культура народов Причерноморья. - 2001. - Выпуск №25. – С.141-144. 5. Ирхин А.А. США и роль армии в политической жизни Турции: история и современность //Ученые записки Таврического национального университета им. В.И. Вернадского. - 2002.- Том 15(54).№1.- С. 21-29. 6. Ирхин А.А. Политическая глобализация и роль Турции в международном курсе США //Сборник докладов и выступлений по материалам научно-практической конференции «Глобализация: человек, народы, мир».– Севастополь: Издательство «Мир», 2003. - С. 68-73. 7. Ирхин А.А. Внешняя политика Турции во время Второй мировой войны // Сборник докладов и выступлений по материалам научно-практической конференции «Люди. Политики. Войны». – Севастополь: Издательство «Мир», 2003. - С. 21-26. 8. Ирхин А.А. Вопрос вступления Турции во Вторую мировую войну и внешняя политика Великобритании // Материалы международной научной конференции «Три подхода к войне и миру: Сталин, Рузвельт, Черчилль на Крымской (Ялтинской) конференции 1945 года и уроки для формирования новой системы международной безопасности». – Симферополь: ИПЦ «Магистр», 2004. – С.49-55. | 